Розділ 21

Джон особисто поїхав до офісу та привіз звідки картину Клімта до маєтку. Підготував для обміну. Проте цього було замало. Його думки постійно поверталися до Анни й Меліси, і він розумів, щоб урятувати їх, треба знати ворога в обличчя. Тому Віталій Леонідович отримав чітке завдання — зібрати якомога більше відомостей про шейха та його сина Омара. Про їхній вплив, можливості й  головне — місце, де можуть тримати заручниць. Кожна деталь могла стати вирішальною, кожна дрібниця — коштувати життя.

Коли перші результати були отримані, Джон зробив наступний крок. Він набрав номер давніх знайомих — тих, хто стояв по інший бік закону, і попросив допомоги. У такій ситуації зв’язки з мафією ставали не слабкістю, а рятівним інструментом. Та його прохання викликало неспокій серед мафіозі. Серед них здійнявся тривожний хаос, бо не кожен з них хотів ув'язуватися у розбірки з арабським шейхом. Бо чудово усвідомлювали, що ситуація може обернутися проти них. І саме тому Джон опинився на межі — між вірністю старим законам кримінального світу й необхідністю захистити свою сім’ю та честь.

Та навіть цей внутрішній розкол у кримінальному світі не зміг похитнути його рішучість. Джон добре знав: страх — це розкіш, яку він зараз не має права собі дозволити. Його це не зупинить. І тому зважуючи усі ризики віддав Віталію Леонідовичу наказ — зібрати перевірених людей і розпочати підготовку операції відплати. Який мають здійснити, коли Анна та Меліса опиняться в повній безпеці. Віталій Леонідович діяв швидко й без зайвих запитань: за лічені години всі розпорядження були виконані. Тепер він стояв навпроти Джона у бібліотеки маєтку і вони коротко обговорювали деталі майбутнього обміну.

— Ти чітко зрозумів, що ми нападемо на Омара та його людей лише після обміну? Заберемо картину й візьмемо цього «принца» в полон, — Джон говорив суворо, з холодним блиском в очах.

— Так, я вас чітко зрозумів, — кивнув помічник, а потім перепитав: — Ви справді готові йти до кінця?

— Без сумніву. Жодних помилок бути не повинно.

— Я все триматиму під контролем, — знову кивнув Віталій Леонідович. — Але мушу нагадати: арабська мафія не відступить. Вони завдадуть удару у відповідь. Це може перерости у війну.

— Думаєш, я цього не знаю? — Джон пронизливо подивився на нього.

— Вибачте, мілорде… — помічник опустив голову.

— Відступати я не збираюся, — продовжив Джон. — Покоритися їм означало б визнати поразку. А цього не буде. Ніхто не сміє забирати те, що належить мені. І ніхто не має права торкатися моєї сім’ї.

— Це приверне увагу поліції, — насмілився додати Віталій Леонідович.

— Поліція мене не зупинить. Цей вогонь запалив не я, а шейх. І тепер він отримає своє, — холодно відповів Джон, не відводячи погляду.- Розмову закінчено.

Віталій Леонідович мовчки вийшов.

Тим часом неспокій серед мафії швидко набирав обертів та переріс у відкриту напруженість. Ті хто не підтримали план лорда Вітмора вирішили відверто виказати йому своє незадоволеними. Тому вони послали Кліща, щоб той поговорив із Джоном, попередив його, передав їхні слова. І саме тоді, коли підготовка до справи йшла повним ходом до воріт маєтку під’їхав чорний «мерседес». З якого вийшов Кліщ. Осмикнувши пальто Кліщ слідом за охороною пішов до будинку. Він не любив бути посередником у серйозних справах, але цього разу довелося. Джон запросив його до бібліотеки. Мері принесла їм кави та залишила на одинці. Атмосфера між ними була натягнута.

— Вітмор, — почав Кліщ низьким глухим голосом, розкинувшись у кріслі навпроти, — я приїхав не сперечатися і тим паче не читати тобі мораль. Але ти мусиш знати, твої плани багатьом не подобаються. Ми не хочемо війни з арабами. Вона нам не потрібна. Відмовся від цих намірів, поки ще не пізно.

Джон нічого не відповів, а мовчки спостерігав за співрозмовником.

— Ти, здається, мене не зрозумів, — продовжив Кліщ, нахилившись уперед. — Якщо ти далі тиснутимеш, наслідки можуть бути погані. Не лише для тебе. Подумай, Вітмор, кого ти тягнеш за собою. І не кажи потім, що тебе не попереджали.

— Не треба мені тут погрожувати, — різко та холодно відповів нарешті він. — Передай усім, якщо не хочете допомагати — не треба. Але й на перешкоді мені стояти теж не смійте. Віднині це тільки моя справа.

— Ти робиш помилку, Вітморе, — Кліщ прижмурився, відставляючи чашку з недопитою кавою на стіл. — Про це потім будеш шкодувати не один раз. Ніхто не вийде переможцем із війни проти шейха. Його гроші, його зв’язки — це більше, ніж ти уявляєш...

— А мої гроші й мої зв’язки ви, мабуть, недооцінили, — перебив Джон. — Я знаю що роблю і не збираюся програвати.

— Ти впертий Вітмор. Знай, мафія тобі не пробачить конфлікту з арабами, — та Кліщ, вже остаточно зрозумів, що його слова були марні.

Джон підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

— Двері знаєш де, — кинув він. — І знайте, якщо ви не зі мною, то хоча б не ставайте проти. Інакше я зроблю з вами те саме, що зроблю з арабами.

Кліщ підвівся, ще раз глянув на нього з-під лоба, але більше нічого не сказав. Його важкі кроки розчинилися у коридорі. Натомість Джон залишився стояти у  бібліотеці. Він звісно що розраховував на повну підтримку мафії, але  у відповідь отримав погрози. Та це нічого, обійдеться і без їхньої допомоги. Йому вистачить тих хто вже погодився допомогти.

До обміну залишалося всього декілька годин. Віталій Леонідович ще віддавав накази, а коли нарешті з усім впорався увійшов до бібліотеки.

— Усе готово, мілорде, — доповів він. — Ми можемо вирушати на місце обміну. Наші люди на позиціях, згідно з вашим планом. Щойно обмін відбудеться — вони нападуть на Омара та його охорону. Заберуть назад картину й візьмуть усіх у заручники.

Джон уважно слухав, його обличчя ніби застило без жодних емоцій. Віталій Леонідович вже збирався покинути бібліотеку та біля дверей зупинився, вагаючись, стримано додав:

— А якщо у нас щось піде не так? Якщо раптом вони передбачили те, що ми можемо на них напасти й більш масштабніше підготувалися чим ми того очікуємо. Що тоді?