Розділ 20

Ранкове світло просочувалося у кімнату крізь вузькі щілини віконниць та лягало тремкими смугами на підлогу нагадуючи, що наступив новий день. Анна тривожно прокинулася, підвелася та сіла на ліжкові намагаючись не розбудити Мелісу, яка лежала на іншому боці, загорнувшись у ковдру. Вони обидві встигли трохи передрімати, всього кілька годин сну, щоб хоч трохи полегшили напружений стан, через події, які трапилися вночі. Пальці ненавмисно ковзнули вниз. Вагітність ще не була помітна, але вона відчувала, що у ній росте її дитя. Усе її єство тепер зосереджувалося не на страху, не на тривозі, а на потребі захистити це нове життя. Тому відмовлятися від їжі — це не варіант. Вона мусила піклуватися про себе, навіть тут, навіть у цих, чужих, ворожих обставинах. Саме тому, зібравши силу волі підійшла до столика де стояли фрукти, солодощі. Обчистила банан, відкусила й помітила, що Меліса теж прокинулася.

Меліса підвелася мовчала. Її очі, зазвичай сповнені вогню, тепер здавалися потьмянілими. Вона вперто дивилася у стіну уникаючи контакту з Анною. І це її мовчання було глибшим за будь-які образи. Меліса більше не кидалася колючими словами, не провокувала, відтоді, коли дізналася про вагітність. Мабуть, вперше побачила в ній не ворога, а жінку яку кохає батько й це можливо, змінило щось у її сприйнятті. Та все ж серце Меліси залишалося холодним і Анна це відчувала. Хотіла кілька разів порушити тишу. Сказати бодай щось, щоб розтопити кригу між ними. Але щоразу, відкривши рот так і не наважувалася промовити а ні слова. Боялася зачепити Мелісу, щоб у відповідь знову не почути докори, образи, знову не посваритися. Бо ця мовчанка видавалася крихкою рівновагою, яку краще було не ламати.

Думки перемкнулися на Джона. Уявляла, як скаже йому про вагітність. Як його очі спочатку спалахнуть здивуванням, а потім — радістю. Уявила, як він пригорне її, поцілує, покладе руку на живіт і скаже, що любить їх обох. І вони будуть щасливою родиною. Сміх у домі, ранки з ароматом кави, маленькі кроки по коридору… Та реальність повертала її до цієї кімнати з похмурими стінами й мовчазною падчеркою, яка сиділа зовсім поруч, але водночас — надто далеко.

Меліса все ж іноді кидала на Анну короткі погляди, ніби хотіла щось сказати, але стримувалася. Вона боролася з емоціями, які переповнювали її. Тепер, коли дізналася, що Анна вагітна, розуміла, що їй ніяк не вийде їх розлучити. І будь-які  інтриги можуть зашкодити малечі. А вона не наскільки безсердечна, щоб робити це. Доведеться змиритися, прийняти цю жінку, на якій одружився батько, всупереч усім своїм небажанням бачити її у своїй родині. Що ж Анна перемогла і Меліса різко відчувала поразку.

Слуги принесли сніданок і в Анни миттєво прокинувся апетит. Вона налила собі кави, розбавила її молоком та додала цукру. Краєм ока знову поглянула у бік Меліси, яка так і не підійшла до столу.

-- Може й тобі кави налити? – запитала Анна вже остаточно не витримуючи.- Хай там які обставини не є, а поїсти варто.

— Не треба вдавати з себе турботливу матусю,- відповіла Меліса виходячи з глибокої задумливості.

— Як хочеш,- Анна тільки зітхнула, а потім додала, - вони, мабуть, вже зателефонували Джону, висунули умови… і він... А може Джон послав своїх людей на пошуки? Щоб ті попросту увірватися на цю віллу та звільнити нас, щоб картину не віддавати…

— Не думаю, що тато знає де нас шукати, — відповіла Меліса стримуючи роздратування.

— Мабуть, ти маєш рацію. А якщо йому цей Омар ще не телефонував і не сказав чого хоче? Тягне час, щоб подратувати його, змусити хвилюватися. Бідний Джон, повернувся додому, а там таке, — Анна говорила зі смутком дивлячись на дівчину.

— Не знаю, — холодно знизала плечима Меліса. — Але… можливо… цей Омар і справді витримує паузу. А може навпаки діє швидко, бо все одно знає, що мій тато виконає його умови. Він умови то виконає, але не пробачить йому це викрадення. І цей Омар не раз шкодуватиме, що тримає нас у заручниках.

— А що думаєш про самого Омара? — запитала зненацька Анна.

— Негідник він…

У ту ж мить двері скрипнули й до кімнати увійшов той самий Омар змушуючи Анну та Мелісу враз підвестися на ноги. Він, як і першого разу виглядав спокійно, впевнено, а в голосі відчувалася звична стриманість:

— Хочу вас повідомити, що з лордом Вітмором я вже уклав угоду. Він погодився на мої умови. Тому ви вже зовсім скоро повернетеся додому. Хіба… лорд Вітмор щось викине, тоді доведеться, мені теж проявити жорсткість. Отож, тепер ваша безпека залежить виключно від нього.

-- Та пішли ти… до біса,- Меліса вмить спалахнула.

Омар підвів брову, дивуючись її вислову. Посмішка торкнулася його вуст — ледь помітна, але така, що змусила Мелісу ще дужче закипіти.

— Не варто кликати шайтанів. Це не прикрашає принцесу…

— Не називай мене так, — просичала вона, наблизившись до нього впритул. — Ти думаєш, що керуєш ситуацією? Але дуже скоро ти пошкодуєш, що насмілився на викрадення.

— Я завжди тримаю під контролем будь-яку ситуацію. І якщо у мене не виходить по-доброму я беру силою, — відповів він майже лагідно, дивлячись їй просто в очі. — Але з вами… тобто поруч з тобою принцесо, мушу зізнатися, я втрачаю контроль. Але не над ситуацією, а над собою. Тому… пропоную разом випити чаю. І я обіцяю вислухати детальніше твої претензії.

Меліса на мить розгубилася від цього нахабного запрошення. Це навіть збило її з пантелику та вона швидко опанувала себе.

— Нізащо. І не називай мене принцесою. Чуєш?— просиділа крізь зуби не розуміючи себе чому це вона так раптом розхвилювалася.

-- Ти ще прекрасніша у гніві й більше принцесою називати не буду, - сказав він їй і вийшов з кімнати.

Щойно двері за Омаром зачинилися Анна видихнула — вперше за цю добу з полегшенням. Її обличчя посвітліло.

— Я знала, — усміхнулася Анна. — Я знала, що Джон усе владнає. Я не сумнівалася у ньому жодної секунди. Якщо Омар каже, що угода укладена, то це означає, що зовсім скоро ми будемо вдома.