Розділ 19

Джон ще раз обійшов вітальню, заглянув на кухню, зайшов до бібліотеки. Нікого. Дім і справді був порожній. Але він чітко бачив сліди того, що тут були сторонні й вони щось шукали. Усвідомлення цього миттєво пробудило у ньому холодну рішучість. Він дістав смартфон і, натиснув на номер Віталія Леонідовича.

— Збери людей і негайно їдь до маєтку. Тут щось трапилося, треба все перевірити і обшукати, — коротко наказав та завершив дзвінок.

Заховавши смартфон до кишені Джон раптом уловив легкий скрип, який прорізав тишу, і йому здалося, що хтось там є. Він різко підвів голову, вдивляючись у бік кухні.

-- Місіс Нора? - покликав він подумавши, що це економка, яка притаїлася й тремтіла  у кутку.

Та потім помітив, що це всього-на-всього скрипіло прочинене вікно у вітальні.  Джон підійшов та зачинив його. Він ще відчував легке сп’яніння — алкоголь ще й досі пульсував у скронях, боліла голова. Тому не дивно, що йому щось примарилося, здалося. Та годі… зараз було не до цього. Він мусив зібратися, прийняти холодний душ та випити знеболювальне. Тож, не гаючи більше часу Джон швидко піднявся сходами до спальні, знімаючи піджак на ходу. Холодна вода освіжить не лише тіло, а й думки. І коли приїде Віталій Леонідович він буде готовий віддавати накази. Треба з’ясувати, хто посмів зазіхнути на його дім, на його родину, й головне -- куди зникли всі.

За лічені хвилини Джон прийняв душ і це враз привело його до тями. Витерся, одягнув свіжу сорочку чорного кольору. Потім набрав у склянку води та дістав із навісної шафи пігулки від головного болю. Випив та тяжко видихнув подивившись на себе у дзеркало: пожоване обличчя, круги під очима. Все це наслідки не тільки сп'яніння, а й безсонної ночі, яку провів ходячи вулицями Йорку. Краще був би вдома, тоді б цього нічого не сталося. Але справді… годі!

Насамперед варто з'ясувати, що сталося. Джон поставив склянку і потягнувся до стільниці, щоб узяти годинник, коли погляд раптово впав на невеличкий білий предмет біля раковини. Завмер. Це був тест на вагітність. Його серце ніби пропустило удар. Взяв його до рук, придивився — дві чіткі смужки. Позитивний. Безсумнівно. Його пальці трохи здригнулися, розум ще не усвідомлював, а емоції вже виривалися вперед. Цей тест могла тут залишити тільки Анна. Джон вийшов із ванної кімнати та повільно сів на край ліжка, тримаючи тест в руках. У його очах блиснула мимовільна усмішка — невпевнена, але щира.

— Я буду батьком... вдруге, — прошептав сам до себе.

Серед усіх страхів, що з’явилися після зникнення Анни та Меліси, ця звістка була як дар згори. Але водночас боліло те, що Анна невідомо де, налякана, а він тут, тримає її таємницю в долонях. Його кулак стиснувся. Він мав знайти свою вагітну дружину та доньку. Знайти їх обох. Тепер — більше, ніж будь-коли він не мав право навіть на найменшу помилку, не мав права програти. Підвівся, одягнув піджак та поклав тест до кишені. Його обличчя знову стало суворим, рішучим. Він більше не був розгубленим чоловіком, а був готовий на все заради своєї доньки, дружини та майбутньої дитини.

Джон поспіхом спустився сходами до вітальні й саме в той момент вхідні двері відчинилися і до будинку увійшов Віталій Леонідович у довгому чорному пальті з рацією у руках, а за ним ще кілька людей із пістолетами за поясом.

— Ми вже почали обшукувати маєток, — доповів Віталій Леонідович, вітаючись коротким кивком. — Перевіряємо всі підсобні приміщення. У підвалі знайшли слуг і двох охоронців — зв’язаних, але живих. Медична допомога їм не потрібна. Їхній стан задовільний.

Віталій Леонідович перевів подих, а лорд Вітмор напружено стиснув щелепи. В його очах спалахнув ледь помітний вогонь гніву.

— Говори далі,- Джон підійшов ближче до свого помічника.

— Згідно з тим, що вдалося вже з’ясувати, напад був добре організований. Працювали швидко, без галасу. Слуги сказали, що усі були в масках, майже не говорили. Ймовірно, професіонали. Камери спостереження, які були встановлені на території маєтку було знищено ще до початку атаки. Вони точно знали, куди йдуть і що мали шукати.

— І що вони шукали? — з загрозливою інтонацією спитав Джон чи то у помічника, чи то сам у себе.

— Ми цього ще не знаємо напевне,- Віталій Ленідович стиснув міцніше рацію намагаючись триматися спокійно приховуючи внутрішнє хвилювання. - Та роблячи висновки із того, що вони проникли у вашу підземну майстерню, що знаходиться у вашій бібліотеці, то я припускаю, що вони шукали картину, або картини. Але точно не гроші, бо ваш сейф залишився не ушкодженим.

— Вони шукали картину Клімта, а коли не знайшли її, то узяли в заручники Мелісу та Анну, - зробив висновок Джон. — Хтось, хоче «Музу» занадто сильно, що вдався до таких методів.

-- Варто зауважити, що цей хтось напевне знає, що у вас зберігається оригінал,- додав Віталій Леонідович,- і звісно в історію з аукціоном він не повірив, точніше перевірив і переконався, що справжню картину ніхто не продавав і що вона ще й досі зберігається у вас. Але хто саме це зробив важко вгадати, бо за «Музою» полює не один колекціонер… Ми посилимо охорону,

— Віталій, запевняю тебе вони не повернуться, вони зателефонують — сказав Джон. — Я гадаю що зовсім скоро, бо навряд чи вони будуть затягувати з цим. І я вже здогадуюся, що ціна повернення Меліси та Анни буде «Муза».

— У будь-якому разі ми будемо готові відповісти, — твердо кивнув Віталій Леонідович.

Минали секунди, хвилини... Джон стояв біля вікна вітальні напружено вдивляючись, як починає світати. Грудневий ранок у Йорку був холодним і вогким. Небо здавалося важким і низьким, а на східному обрії повільно з’являлася вузька смуга тьмяного рожево-оранжевого світла, яка ледь пробивалася крізь важкі зимові хмари. Парк, що розкинувся перед маєтком, ще дрімав під тонким шаром паморозі, гілки дерев вкрилися крижаним сріблом, а кожен подих вітру змушував їх дзенькотіти, наче кришталеві. Це був один із тих світанків, коли світло приходить не для радості, а лише для того, щоб нагадати, що день починається, хоч і здавалося, ніби він так і залишиться сірим і тьмяним. А у голові — тисячі думок, і жодна не давала спокою.