Розділ 18

Омар аль-Хамдан, син шейха Саїда аль-Хамдана, був вродливий, з правильними рисами обличчя, високий, статний. Смуглява шкіра ще більше відтінювала ідеально білі зуби, а на високих вилицях не було й натяку на втомленість чи знервованість, лише спокій та врівноваженість. Його очі — великі, карі, глибокі — здавалося здатними бачити наскрізь будь-яку людину, яка стояла перед ним. Йому було лише двадцять п’ять, проте виглядав він зріло і впевнено, як чоловік, що з юності звик приймати важливі рішення і нести за них відповідальність.

На ньому був одягнутий бездоганно випрасуваний білий дисдаш, легкий і водночас урочистий. Тонкі золоті шви на тканині відсвічувалися при світлі, а на широких плечах лежав чорний бішт із вишитими золотими краями. На голові -- бездоганно складена біла гутра, утримувана чорним агалем, промовистий символ традицій і спадкової влади. Єдиною прикрасою був годинник із платиновим корпусом, решту за нього казали постава і хода. Він не потребував жодних підтверджень свого статусу, бо кожен, хто бачив Омара, одразу розумів — перед ним син імперії.

— Ви будете тут у безпеці, — сказав він без особливих емоцій. — Я зроблю все можливе, щоб питання з лордом Вітмором було вирішено якомога швидше. Повірте, я не хотів удаватися до таких методів, але на жаль обставини змусили. Влаштовуйтеся зручніше, у цій кімнаті є все необхідне.

Омар розвернувся, щоб вийти, але Меліса, яка весь цей час мовчки й насторожено роздивлялася його раптом з сарказмом у голосі сказала:

— У вас дивне уявлення про "безпеку". Ви ж привезли нас сюди проти нашої волі…

— Ми не завдамо вам шкоди. Повірте,- відповів Омар зупинившись, але не обертаючись до них.

— Та невже, — кинула Меліса з гострою інтонацією. — Та ви вже завдали нам шкоди наказавши своїм людям увірватися у мій дім, зв'язати всіх, допитати, обікрасти, а потім силою запхнути у фургон і привести на цю віллу де силою продовжуєте тримати нас у цій кімнаті, як заручників. І у вас вистачає нахабності говорити, про «безпеку».

Омар повільно обернув голову, його погляд був холодним:

— Безпека — це коли ви залишаєтеся живими й недоторканими, навіть якщо вам не подобаються методи.

— Чудове виправдання для злочинця, — з іронією відказала Меліса. — Ви просто намагаєтесь прикрити свої дії красивими словами.

— Ви ще не усвідомлюєте, що говорите...

— Я чудово усвідомлюю, що говорю і чудово розумію, що ви намагалися викрасти у мого батька його картину, а коли у вас не вийшло ви вирішили вдатися до вимагання. Отож це ви не усвідомлюєте, що це незаконно, що ви не маєте права так чинити, — уперто промовила вона, зустрівшись із ним поглядом.— І хай би як не склалися ваші "обставини", це не дає вам права тримати нас у заручниках.

— Можливо, одного дня ви зрозумієте, чому я вчинив саме так.

— Краще б ви до цього дня не дожили, — відрізала Меліса, з викликом випрямивши спину.

Омар навіть зробив крок їй на зустріч. Його обличчя залишалося спокійним, але погляд став пронизливим.

— Я звик отримувати те, за що плачу. І зараз я заплатив не тільки грошима, а відповідальністю. Вам не завдали шкоди — тому не робіть із себе жертву. Ми вам не вороги.

— А хто ж тоді ви? — запитала Меліса. — Принц на білому верблюді? Чи черговий егоїст, якому байдуже, що відчувають інші?

На мить між ними зависла тиша. Але потім Омар злегка всміхнувся, але вже по-іншому — з іронією й зацікавленістю.

— У вас гострий язичок. І, здається, норов не гірший за темперамент моїх жеребців.

— А ви, мабуть, звикли приручати всіх навколо, як своїх жеребців, — відрізала Меліса.

— Якщо треба, то так.

З цими словами він легко вклонився, подивившись на Анну, що мовчки спостерігала за цим словесним двобоєм, і вийшов із кімнати. Щойно за Омаром зачинилися двері, Меліса мов вибухнула. Вона кинулася до дверей, смикнула за ручку — замкнено. Стукнула долонями по дверях, потім відступила і роздратовано закричала:

— Ви ще пошкодуєте за це знущання! Розплата буде жорстокою, бо мій татко нікого не пробачить і всіх вас знищить! Чуєте, він вас знищить, — її голос бринів гнівом, вона почала ходити кімнатою туди-сюди, немов левиця у клітці. — Яке нахабство… ми тут для нього всі коні… та це він арабський скакун…

Анна сиділа мовчки. Її руки безсило лежали на колінах, а очі застигли в одній точці, ніби вона боялася поворухнутися чи дати волю думкам. Усередині все давно стихло, ні страху, ні гніву — лише холодне розуміння, що будь-який опір марний. Вона вже змирилася з тією пасткою, у якій опинилася, й розуміла: ні втекти, ні вибратися самостійно не вийде. Лише час розділяв їх від невідомого майбутнього, і єдине, що лишалося, — чекати, коли Джон знайде спосіб звільнити їх.

Мелісу мовчання Анни почало дратувала ще сильніше. Їй здавалося, що байдужість Анни є викликом, зневагою до неї. Не здогадуючись, що Анна й справді вже не мала сил боротися.

— Анно! — гаркнула Меліса зупинившись прямо перед нею — Може, скажеш щось? Чи так і будеш сидіти як вкопана? Нас викрали…

— Мелісо, ні галас, ні паніка, ні істерика не допоможе,- Анна повільно підняла очі в яких виднілася відверта втома. - Ми повинні опанувати себе, триматися та чекати. І... я впевнена — твій батько нас зовсім скоро забере додому. Гадаю вже зранку, а можливо і через кілька годин. Віддасть їм картину, а нас забере…

— Анно, невже ти гадаєш, що такі справи так швидко вирішуються, — Меліса зневажливо пирхнула. — Ця картина — та клята Клімтова мазня! І навіщо їм цей старовинний мотлох.

— Старовинні картини, це не мотлох, як ти вважаєш. Це мистецтво, яке дорого ціниться, заради якого навіть вбивають. Тому раджу тобі переглянути своє ставлення до картин. Бо є картини, як ти бачиш, які наражають на безпеку. Але повір мені твій батько зробить усе і дуже швидко насамперед, заради тебе своєї доньки, а тоді вже можливо… подумає й про мене, - Анна намагалася донести Мелісі, яка є справжня реальність.