Розділ 17

Анна оніміла, зі страхом спостерігаючи, як незнайомці в чорному розбіглися по будинку. Їхні рухи були різкі, злагоджені, кожен знав, що йому робити. Чорні маски повністю приховували обличчя, залишаючи тільки блиск холодних очей. Анна спробувала їх порахувати, та їх було занадто багато й вони були занадто швидкі. Серце глухо гупало в грудях, а мозок відмовлявся зосередитися. І не зважаючи на це прагнула зрозуміти, що відбувається і хто ці люди, які так нахабно й жорстоко увірвалися до маєтку. Один зі зловмисників підскочив до Анни й Меліси та наставив на них дуло зброї.

— Сіли! Обидві! — прогарчав він.

Анна й Меліса майже одночасно опустилися на диван, стискаючись поруч, налякано дивлячись широко розплющеними очима на пістолет. Анна відчувала, як кожен її вдих стає коротким і болючим. Вона мимоволі притисла руки до живота, намагаючись дихати рівно — хоча б так приборкати внутрішній панічний дрож, який прокочувався хвилями й змушував тремтіти. До них підійшов ще один чоловік, який своєю постаттю помітно виділялася серед інших: широкі плечі, впевнена хода, глибокий голос, що лунав наче наказ військового командира.

— Перевірити всі кімнати! — його слова розрізали простір. — Слуг і охорону — зв’язати. Загнати всіх у підвал. Замкнути! Швидко!

Одразу кілька озброєних чоловіків кинулися виконувати наказ. В будинку знявся галас, глухі удари дверей, крики служниць, які швидко зривались і затихали, мов їх глушили чиїсь руки. Анні здавалося, що все що відбувається навколо не є реальністю, а лише її уява. Але ні все це відбувалося з нею і зараз. І вона розуміла: що ці люди в чорному набагато небезпечніші ніж прості грабіжники, які прийшли їх пограбувати. Вони увірвалися до маєтку цілеспрямовано. І тепер — те що має відбутися далі залежало лише від волі тих, хто тримав зброю.

Анна поглянула на Мелісу, вона зазвичай смілива та зухвала зараз сиділа біля неї бліда, перебуваючи у стані шоку й нерозуміння того, що відбувається навколо. Анна хотіла взяти її за руку, щоб якось підтримати й дати відчути, що поруч хтось є. Але не встигла, бо до них повернувся той який віддавав накази. Він підійшов ближче, нахилився:

— Де картина Клімта «Муза»? - його голос був сухим, а очі, які було видно крізь отвори маски, були пронизливі та розлючені.

Анна дивилася на нього мовчки, намагаючись не дати волі паніці. Знову ці слова. Картина… Клімт… «Муза». Усе знову зводиться до цієї картини. Всі неприємності через цю картину. Анна відчула, як тиск на грудях наростає та вона намагалася опанувати себе. Меліса лише відвела очі.

— Я повторюю, — голос став жорсткішим. — Де картина?

— Ми не знаємо про яку картину йдеться, — промовила Анна.

Нападник мовчки дивився на неї ще кілька секунд, а потім різко  та ще гучніше крикнув, що в Анни навіть заклало вуха:

— Ти не знаєш про яку картину йдеться? Ти знущаєшся чи як? Ще раз запитую де картина? І май на увазі мені про все відомо, навіть те як вона побувала на аукціоні…

-- Так її сьогодні знову на аукціон повезли…- Анна ніби вхопилася за ці слова намагаючись мислити логічно і вказати на підробку, яку мали продати.

-- Туди повезли підробку, а я запитую де справжня картина,- його слова здивували, звідки йому відомо.

-- На аукціон справжню повезли,- Анна вперто стояла на своєму.

— Наш експерт був на аукціоні, який скоріше був схожий на виставу і який закінчився годину потому. Тепер ми на сто відсотків знаємо, що то свіжа підробка. Вітмор вдало обдурив усіх... виставив не ту картину і в додачу послав свою людину викупити її, — насмішкувато, але вже спокійніше, сказав нападник.

 І, раптом… він різко рвонув Анну за волосся, змусивши її закинути голову назад. Анна скрикнула від болю, інстинктивно вчепившись руками в його руку, намагаючись послабити хватку. Її очі наповнились слізьми, тіло тремтіло від безсилля. У голові лунала тільки одна думка: лише б він відпустив, лише б не завдав шкоди малюкові… І саме в цей момент рівний голос Меліси порушив напружену тишу:

— У бібліотеці є потаємний підвал, — вона вже повністю опанувала себе і у її голосі не відчувалося ні замішання, ні паніки — лише переконлива впевненість, від якої мороз пробіг шкірою.— На книжковій полиці стоїть статуетка. Зсунете її — прохід відкриється. Там і зберігається картина.

— Зараз перевіримо. І якщо ти брешеш… — нападник різко відпустив Анну, зневажливо відштовхнувши її на диван.

Він рушив до бібліотеки, а Анна, намагаючись вирівняти дихання, повернулася до Меліси. Її серце ще калатало, а руки вчепилися в тканину дивана. Це точно була Меліса. Тепер уже без жодного сумніву зрозуміло, що це Меліса підмінила картину на аукціоні. І все для того, щоб посварити її з Джоном. Щоб він зневірився в ній, розчарувався… розлучився. Анна відчула, як клубок болю та образи підступає до горла. В очах Меліси не було й натяку на співчуття. Лише мовчазна, жорстока насолода навіть у цій непростій ситуації. І Анна ще глибше усвідомила: що Меліса ненавидить її понад усе й готова зруйнувати її життя, навіть якщо доведеться пожертвувати власною гідністю.

-- Як ти могла? — Анна майже вигукнула, втупившись у Мелісу. — Невже тобі байдуже, що буде з твоїм батьком? Невже ти не хочеш, щоб він був щасливий поруч із жінкою, яка його кохає, яка готова віддати за нього життя?! Я кохаю його понад усе, чуєш?!

— Брехня! — різко перебила Меліса, її плечі здригнулися. — Ти кохаєш його титул і гроші, а не його! Я бачу тебе наскрізь! Ти чужа, ти ніколи не станеш частиною нашої родини! Я за будь-яку ціну вас розлучу!

— Замовкни! — зірвалася Анна, голос її задрижав. — Ти не маєш права вирішувати за нього! Він дорослий чоловік, він сам обрав мене!

— Він осліп від твоєї облуди! — Меліса насупилася на Анну, в її очах спалахнула лють. — До тебе йому було краще! У нас була щаслива родина, спокій, порядок! А тепер — лише скандали, підозри, небезпека! Це все ти принесла у наш дім!

— Та ти просто боїшся, що він може ще когось любити крім тебе! — кинула Анна. — Що він готовий нарешті почав жити для себе, а не лише для тебе!