Розділ 16

Цього ж дня… Після того як створення копії «Музи» було завершено Анна все ж сподівалася, що Джон почує її, а головне повірить у її невинуватість. Та натомість він не захотів навіть з нею розмовляти, сказав, що зараз у нього немає часу на з'ясування стосунків. Засмутившись ще більше Анна пішла до їхньої спальні в якій декілька ночей поспіль ночувала сама, без нього. Вона відчувала втому після напруженої праці над картиною. Ноги, руки нили… були важкими і боліла голова,  і в додаток ще й нудота.

-- Щось у мене зовсім нерви здають,- сама до себе вимовила подумавши, що варто попросити Мері, щоб та принесла їй заспокійливого чаю.

Її думки поверталися до нього, до картини… до всіх подій які сталися. Виникало безліч запитань і жодної відповіді, жодного розуміння чи припущення. Та найбільше боліло зовсім не те, як «Муза» опинилася на аукціоні, а те, що він не вірить їй, і вважає, що це вона його підставила. Він навіть не захотів її вислухати, а тільки звинуватив, підвищив голос. Як же так? Ще кілька днів потому він дивився на неї з ніжністю, з тією теплою посмішкою, яка завжди була її прихистком. А сьогодні — його погляд холодний, недовірливий, який пронизав наскрізь.

За якусь мить зникла вся та гармонія їхніх ніжних почуттів і залишилася одна порожнеча. Ці думки ще сильніше засмутили і Анна вже не стала стримувати сліз. Ніщо не ранить так, як коли тебе в чомусь звинувачують несправедливо і не дають навіть шансу на виправдання. Особливо, коли перед тобою чоловік якого ти кохаєш. До кімнати постукали й Анна поспіхом витерла очі намагаючись вирівняти дихання, заспокоїтися. Але не стала підводитися зі стільця, а ще різкіше відвернулася до вікна:

-- Увійдіть, - сказала, хоча насправді зараз не хотіла нікого бачити.

— Анно, як ти? — до кімнати увійшла Кетрін. — Я ненадовго. Ми з Генрі їдемо до його батьків. В моєї свекрухи сьогодні день народження. Але я не могла поїхати, не побачивши тебе.

Анна ледь помітно кивнула намагаючись зібратися, але біль ще сильніше стискав її зсередини, не відпускав. І вона знову розплакалася, підвівшись на ноги. Кетрін підійшла та обійняла подругу розділяючи з нею її смуток.

— Я ніяк не можу збагнути, як це сталося… — сказала Кетрін після короткої паузи. — Тобі важко, я знаю, але прошу тебе, будь сильною. Тримайся. Ви помиритися… обов'язково. Ви обоє сильні, і ваше кохання сильне. Просто… зараз воно переживає бурю. Але бурі минають.

— Він дивився на мене… так, наче я йому чужа. Наче я ніколи і не була частиною його життя. Це… розриває. Він не вірить мені, Кетрін. Я йому все віддала — серце, душу, довіру. Але… тепер я для нього — зрадниця.

Кетрін зітхнула слід за Анною й вони разом сіли на край ліжка тримаючись за руки. Кетрін хотіла знайти ті правильні слова, що могли б полегшити біль подруги. Хоча чудово розуміла: жодні слова зараз не допоможуть.

— Мені так прикро, — сказала вона Анні. — Мій дядько упертий, запальний, суворий, але він тебе кохає. Я бачила це в його очах, навіть коли він кричав на тебе. Він з часом все зрозуміє, і я впевнена, що він проведе розслідування і з'ясує, як насправді його цінна картина опинилася на аукціоні. І тоді він переконається, що ти не винна. І буде просити пробачення. Ось побачиш.

Натомість Анна схилила голову Кетрін на плече, наче шукаючи опори, а вона пригорнула її міцніше, щиро бажаючи захистити від розпачу та печалі.

— Анно… я весь час думаю над тим, хто міг замінити картину? І навіщо? Це ж не якась дрібниця. Це ж гарно продуманий план. Хтось чогось навмисно хотів. Чого хотів?

— Я… не знаю хто чого хотів,- смуток в очах Анни змінився на розгубленість. – Я над цим серйозно і не замислювалася. Я більше переймаюся його відношенням до мене. Але картину підмінили навмисно… без сумніву, щоб зашкодити Джону…

-- І підставити тебе,- закінчила за неї Кетрін,- вдалий план нічого не скажеш. А в тім конкурентів у мого дядечка багато… тому все може бути. А знаєш… ми самі з’ясуємо, хто стоїть за цим. І тим самим доведемо, що ми говорили правду, коли казали, що «Музи» без дозволу не брали. Щойно повернуся, то відразу і з'ясуємо хто підмінив картину. Обіцяю.

-- Кетрін це нереально,- Анна тільки сумно посміхнулася,- але спробувати можна.

— А ми спробуємо. Не знаю як, але з чогось почнемо,- твердо запевнила Кетрін намагаючись сама собі повірити, а потім якось обережно запитала. – А ти про картину Клімта давно знала?

— Знала, з перших днів, коли сюди приїхала, — Анна опустила очі, приховувати правду від Кетрін вже не мало сенсу. — Я її реставрувала. Своїми руками повернула їй життя… Але ніколи не думала, що ця картина не тільки нас зблизить, а й стане роздоріжжям.

— А звідки вона в нього? — запитала Кетрін з цікавістю. — Де мій дядько її взяв? Це ж дуже цінна картина про яку мріють багато колекціонерів.

— Не знаю. Я ніколи не ставила лишніх запитань… Але тепер — це вже не має значення, - Анна знизила плечима.

— Можливо, ти маєш рацію… -Кетрін подивилася на Анну довше, пильніше розмірковуючи. - Але все одно якби картина Клімта з’явилася в колекції дядька законно, він би не ховав її. Не боявся б за свою репутацію. У нього б були всі права на неї, всі документи.

-- Кетрін, будь ласка, не будемо про це говорити. І не запитуй у мене більше нічого про «Музу».

Кетрін кивнула у знак згоди, а. потім, раптом, посміхнулася намагаючись підняти Анні настрій:

— Добре, що Генрі — талановитий художник. Ви з ним разом створили копію, яка виглядала доволі переконливо. Це принаймні врятувало ситуацію, але… не… ви помиритися, ось побачиш. Мені вже треба йти, Генрі на мене чекає. Ми вже будемо їхати. А ти будь розумничкою, тримайся. І пам'ятай усе буде добре.

Коли за Кетрін зачинилися двері, Анна знову залишилася сама. Вона підвелася і зробила кілька кроків до вікна, але щось в грудях раптово стиснулося, а світ навколо поплив. Нудота підкотила несподівано — наче хвиля. Анна схопилася за живіт, згинаючись удвічі, і, тремтячи, кинулася до ванної. Плитка під ногами була мов крижана. Коліна підкошувалися. Вона встигла тільки дістатися до умивальника, перш ніж її вирвало. Тіло здригалося в судомах, а сльози текли щоками, змішуючись із потом і страхом.