Розділ 15

Джон на декілька хвилин втратив дар мови, а на обличчі з’явився вираз абсолютної невіри.

— Меліса?! Ти... певен у цьому? Нічого не плутаєш?

-- Я певен на сто відсотків. Перевірив декілька разів усі факти й абсолютно переконався, що ця інформація є точною, — твердо відповів Віталій Леонідович. — Ми насамперед перевірили камери відео спостереження біля виставкового центру та на центральних дорогах. Ваша донька на своїй машині разом із Кларою під'їхали до центру, дочекалися, коли всі покинуть його крім охоронця… Я з ним провів бесіду і він підтвердив, що у нього викрали ключі поки він спав та проникли до центру. Охоронець сказав, що не зміг упіймати зловмисників і не бачив їх в обличчя, але він запевняє, що це були дві дівчини, яким вдалося від нього утекти. Одним словом охоронець не зміг їх догнати, поліцію не став викликати, бо перевірив залу, побачив, що всі картини на місці та подумав, що вони не встигли нічого вкрасти. Я скинув на флешку відеозаписи з камер, щоб ви могли самі їх переглянути та переконатися в достовірності моїх слів. Ця флешка знаходиться у конверті, який ось лежить на столі. На відео чітко видно, як дівчата заносять картину до центру. Я гадаю… що Меліса хотіла підставити Анну для того, щоб вас з нею посварити. Інших мотивів я не бачу. Аби ваша донька знала, що ця картина могла б вам зашкодити, то вона б цього не робила, або ймовірно обрала іншу.

Джон відступив на кілька кроків, наче хтось вдарив його у груди. Він повільно опустився в крісло, не зводячи погляду з Віталія, ніби сподівався, що той ось-ось скаже: “Я жартую.”

— Моя донька… Меліса…— вимовив Джон, намагаючись усвідомити сказане. – Вона так і не змогла прийняти те, що я одружився. Вона так і не зрозуміла мене.

— Меліса ще занадто молода, щоб зрозуміти те, що ви теж потребуєте кохання. Просто вона звикла, що ви весь час були самі, а тут раптом одружилися. Так спонтанно, неочікувано. Для дівчини це був шок. Я звісно не оправдовую вчинок Меліси, але намагаюся зрозуміти. Але … зараз найголовніше, що все з'ясувалося. Анна не винна.

Джон провів рукою по обличчю. Очі його блищали від болю і сорому.

— А я… — він замовк, не в змозі закінчити. — Я вважав Анну винною. Навіть відразу і не допускав, що це міг зробити хтось інший. Накричав на неї, звинуватив її, образив. Прокляття…. Я мусив довіряти їй.

— Ви ще встигнете все виправити, — Віталій Леонідович хотів сказати щось втішне, - у вас є всі шанси повернути її довіру.

— Анна не пробачить,- видихнув тяжко Джон.

— Якщо кохає, пробачить, бо ви той чоловік який уміє визнавати свої помилки. Та що мені вам розповідати, ви й самі знаєте, що будь-яка жінка пробачить вам.

-- Можеш йти…

Після того як Віталій Леонідович покинув його кабінет, Джон теж зібрався та вийшов з офісу на вулицю. Морозяне повітря відразу вдарило йому в обличчя, але не освіжало, бо його думки туманилися. Він не став викликати ні Говарда, ні таксі, а просто пішов вулицями нічного Йорка. Хотілося побути на самоті з собою, щоб зрозуміти й себе, й Мелісу, й Анну. На душі важким каменем лежала тривога, змішана з образою та відчуттям власної безпорадності. Здавалося, місто йде разом із ним, але не пропонує жодної відповіді, залишаючи його наодинці з болем і сумнівами. Джон ішов повільно, глибоко захований у власних роздумах, намагаючись розплутати клубок емоцій, який з кожною хвилиною лише тугіше стискав його серце.

«Я вже не розумію, що болить більше — провина перед Анною чи розчарування в Мелісі…» — думав він, зупиняючись перед елітним баром. Вікна якого були засклені чорним склом, на якому світився неоновий напис «The Ivy Lounge», а зсередини долинала приглушена музика, що ледь пробивалася назовні.

Тут він бував рідко. Але саме цього вечора йому було потрібно випити щось міцне, щоб хоч на деякий час забутися, не думати, не каятися, не відчувати. Джон увійшов до бару. Він був напівпустий, тільки за трьома столиками сиділи компанії напідпитку та щось гучно обговорювали, сміялися. Джон пройшов до барної стійки. Бармен — молодий, стриманий хлопець — одразу підвів очі.

— Що бажаєте, сер? — чемно спитав він.

— Шотландський, десятирічної витримки… без льоду,- кинув він не зустрічаючись із його поглядом.

Бармен мовчки виконав замовлення. Коли бурштиновий напій опинився перед ним, Джон взяв келих, обернув його в пальцях, вдивляючись у рідину, наче там, на дні, могла бути відповідь. Зробив ковток. Гаряча хвиля пройшла горлом, зігріла, але не принесла полегшення. Він опустив голову, поставив келих.

«Я не повинен був так з Анною… Вона не заслуговувала на мої звинувачення. А Меліса, господи та я й подумати не міг, що Меліса змогла б таке прокрутити. Це все моє … виховання. Це, мабуть, через те, що я ніколи не карав її, не підвищував голосу. Усе прощав, завжди виправдовував. І ось що з цього вийшло…»

Джон зробив ще один ковток та спиртне не допомагало. Біль у душі лише загострювався. Він допив решту віскі, поставив келих на стійку і попросив ще один.

— Подвійну, — сухо кинув він.

Бармен кивнув, і через мить келих знову наповнився. Другий келих спиртного ковзнув горлом легко, майже непомітно. Тіло ставало теплішим, пальці розслаблялися, думки вже не губилися, і не були такими болісно гострими. Його внутрішній монолог поволі зменшував оберти, ніби струни душі почали слабшати. І саме в цей момент за його спиною прозвучав знайомий, медовий голос із ледве вловимою ноткою іронії:

— Мабуть, посварився з дружиною, якщо завітав сюди. Намагаєшся погасити шторм у своїй душі…

Вітмор обернувся. Вона стояла, як завжди, бездоганна: розкішна темно-зелена сукня огортала її фігуру, витончене намисто блищало у світлі ламп, а очі… ті самі хижо-блискучі в яких завжди читалося трохи виклику, трохи спокуси й гри.

— Сабріно, — промовив Джон повільно, з тією оп'янілою посмішкою, яку не часто можна на ньому побачити. — Ти завжди з'являєшся в найнесподіваніші моменти.