Розділ 14

Копія «Музи» була готова. Полотно, встановлене на мольберті, виглядало переконливо: барви блищали, фігура граційно простягалася в характерній для Клімта позі. Генрі та Анна мовчки стояли осторонь, чекаючи на вердикт. Джон ще раз повільно обійшов картину, вдивляючись у кожен штрих, ніби вишукуючи найменший прорахунок. Його очі світилися стриманою холодністю, а риси обличчя не дозволяли вгадати жодної думки. Нарешті він зупинився, відступив на крок і сказав:

— Чудово. Вона підійде.

Потім Джон наказав помістити картину в стару раму, яку варто було ще обробити легким шаром лаку й за допомогою спеціального освітлення надати їй ефекту часу. Тепер навіть найбільш прискіпливе око в залі виставкового центру не мало причин засумніватися в її походженні та запевнити, що три дні потому бачило зовсім іншу картину.

-- Ви вільні поки що,- додав у кінці Джон,- коли я владнаю цю справу ще поговоримо.

-- Джоне, я… я хотіла…,- Анна підійшла ближче до нього та він її зупинив жестом руки.

-- У мене немає зараз часу з'ясовувати стосунки, пізніше…

Він вийшов з майстерні та швидко спустився до бібліотеки, де на нього вже чекав Віталій Леонідович. Джон сів за письмовий стіл, наказавши помічнику сісти навпроти.

— Слухай уважно, — почав Джон. — Сьогодні о дванадцятій годині, це вже за три години розпочнеться аукціон, який саме ти знаєш. Після нашої розмови подбаєш, щоб картину відвезли до виставкового центру. Але сам не світися, а прийдеш у призначений час, коли розпочнеться аукціон, як відвідувач. Запам'ятай, ти приїхав до Англії з України. Такий собі заможний колекціонер, який підтримує благодійні проєкти, особливо для дитячих будинків. Це історія для журналістів. А також розповіси їм, що приїхав на цей аукціон, почувши не тільки про його благодійну мету, а й проте, що на торги буде виставлена ніби справжня картина Густава Клімта. А… ти хочеш не лише допомогти, але й придбати щось справді цінне.

Віталій кивнув, а Джон продовжив:

— Заплатиш будь-яку суму. Візьми ось цю банківську карту, на її рахунку лежить пару мільйонів. Цього вистачить. Головне не торгуйся. Удай, що гроші для тебе — не питання. Усміхайся, потискай руки, говори, що мистецтво — це інвестиція в душу, і що ти мрієш привезти до України частинку європейської культури.

Джон нахилився ближче, понизивши голос:

— А тепер головне. Після закінчення торгів журналісти знову підійдуть. Не відмовляй їм, дай короткий коментар — хвилину, не більше. Потім чемно відмовся від подальших інтерв’ю, пославшись на втому після перельоту. Картину забереш особисто, в супроводі охорони. Потім відвезеш картину в місце, де її ніхто не шукатиме…

— А якщо виникнуть якісь підозри? — спитав Віталій.

Джон різко підвівся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена:

— Не буде ніяких підозр, якщо ти зробиш все чітко, як я сказав. І пам’ятай: сьогодні ми граємо на публіку. До речі, після аукціону заїдеш до мене в офіс та розповіси як усе пройшло. Я на тебе там чекатиму.

-- Я вас зрозумів, мілорде, - серйозно відповів помічник.

Коли Віталій Леонідович поспішив виконувати наказ, Джон повернувся до майстерні обмірковуючи наступний крок, що робити зі справжньою «Музою». Та рішення прийшло швидко й холодно — «Музу» треба негайно забрати з будинку. Тому він вирішив відвезти її до свого офісу й сховати у сейфі, якомога далі від чужих очей та від будь-яких несподіванок. Якщо «Музи» не буде в маєтку він виключить навіть найменший шанс, що Анна зможе використати цю картину знову проти нього.

Тим паче більше не було жодного бажання вішати «Музу» у їхній спальні, перетворювати її на символ їхнього кохання, немов на оберіг, що мав нагадувати про їхнє знайомство і ту ніжну близькість, якою вони жили. Тепер ця ідея видавалася йому майже дитячою, безглуздо наївною. Після цієї події, що ледь не зруйнувала його репутацію й бізнес залишилася лише гіркота. Джон відчував себе зрадженим — так, наче хтось у нього вибив з-під ніг землю, а разом із нею і все, у що вірив. Час, коли він зможе знову беззастережно довіряти Анні, ще не настав. І, можливо, не настане ніколи, бо між ними щось зламалося безповоротно, і жодні переконання уже не здатні це склеїти.

Джон піднявся до майстерні, там нікого не було. Добре, промайнуло в його думках, бо йому не потрібні були свідки. Він підійшов до мольберта, зняв «Музу» та витягнув полотно з рами, згорнув її лицем усередину й поклав у вузький циліндричний тубус для транспортування картин, закрив кришку і переконався, що вона тримається міцно. Не гаючи часу, поспіхом вийшов з майстерні та спустився донизу. Одягнув верхній одяг, який вже встигла піднести йому Мері та вийшов з будинку. На ґанку кинув коротку фразу Говарду:

— До офісу.

Джон хотів якомога швидше покинути маєток. Він не хотів зараз бачити Анну — принаймні до того моменту, поки не мине аукціон і він точно не знатиме, що його план спрацював. Будь-яка розмова на даний час могла лише роздратувати його ще більше, або породити нові підозри. Вони могли б наговорити одне одному зайвого. Тому він вирішив уникнути будь-яких пояснень. Поки що.

Дорогою до офісу Джон поступово заспокоївся й почав мислити більш розсудливо, без зайвої емоційності. І тоді, зовсім неочікувано, в його голові з’явилася думка: а що, як Анна насправді не виставляла картину Клімта на аукціон? А що, як він помиляється, звинувачуючи її?

Спершу ця думка здалася йому абсурдною. Хто ще міг це зробити? Анна знала, де зберігається картина. У неї був мотив — принаймні так йому здавалося: бажання вирватися з їхнього шлюбу, позбутися його остаточно. Усі обставини вказували на неї. І все ж щось у цій логіці не складалося. Невже Анна справді здатна на такий вчинок? Та сама Анна, яка зізнавалася йому в коханні, говорила про спільне щасливе життя… Невже все це було брехнею? Він пригадав її очі того вечора, коли звинуватив її. Це не була гра. У них був справжній біль — глибокий, той, який неможливо зімітувати. Вона ледве трималася на ногах і все одно намагалася пояснити, довести свою невинність.