Розділ 12

Виставковий центр, як і планувалося, відкрився зранку. Вже з перших хвилин до будівлі почали сходитися відвідувачі, але насамперед прибували журналісти. Гостей чемно зустрічали співробітники центру. Дехто одразу прямував до зали з картинами, інші зупинялися біля столика з програмками, вітаючись зі знайомими. Атмосфера була спокійною і водночас сповненою приємних передчуттів.

За задумом Анни, перша половина дня мала бути присвячена саме виставці. Це давало можливість усім охочим — як потенційним покупцям, так і звичайним відвідувачам — без поспіху оглянути картини, поринути в атмосферу мистецтва та визначитися з тими полотнами, які згодом захочеться придбати. Анна хотіла, щоб кожен гість відчув, що навіть невеликий внесок може стати важливим кроком до того, аби діти-сироти отримали шанс на освіту й змогли досягти успіхів у житті.

А головна подія дня була запланована на пів на четверту — саме тоді мав розпочатися аукціон. До цього моменту залу підготують для торгів: перед картинами встановлять номерні таблички, ведучий займе своє місце біля трибуни з молоточком, а для відвідувачів, які захочуть узяти участь у торгах, розставлять стільці. Усе мало бути організовано чітко й бездоганно, щоб ніщо не відволікало від головного — мистецтва та благодійної мети.

Ця подія набула широкого розголосу і значною мірою це була заслуга Елеонори Енді — засновниці фонду «Милість». Завдяки її впливу, зв’язкам і особистому авторитету новина швидко поширилася серед поціновувачів мистецтва, представників культурних кіл, меценатів і колекціонерів. Анна та Кетрін, зі свого боку, також подбали про візуальне й інформаційне оформлення. У соцмережах з’явилися яскраві анонси з фотографіями картин, був створений офіційний сайт виставки з детальною програмою заходу, а також запущено рекламу на спеціалізованих платформах, присвячених мистецтву та благодійності. Усе це разом створювало відчуття події, до якої хотілося бути причетним.

Анна планувала приїхати до центру зранку ще до відкриття, щоб у спокої оглянути залу, перевірити ще раз розміщення картин, освітлення стендів, переконатися, що все стоїть на своїх місцях. Джон на цей день відклав усі справи. Для нього сьогодні було головне підтримати дружину з самого початку і до завершення заходу. І… Меліса теж, чим вона дійсно здивувала не тільки Анну, а й батька. Та щойно вони вийшли з будинку, Говард, який вже встиг завести машину, різко заглушив двигун і вийшов з-за керма.

— Та що воно… — буркнув він, присідаючи біля одного колеса, то біля другого. — Аж два колеса пробиті… Як це могло статися? — Говард провів рукою по боковині колеса, нахмурившись.- Я вчора звечора повністю оглядав машину, було все ж нормально…

— Напевно, ти наїхав на цвяхи й не добачив, не додивився… буває… — з удаваним співчуттям припустила Меліса.

Насправді ж Меліса знала причину, бо ще вночі, тихцем, вона проколола обидві шини. Це була частина її продуманого плану. Їй треба було затримати Анну за будь-яку ціну, щоб та не встигла приїхати до виставкового центру до відкриття й перевірити експозицію. Меліса хотіла, щоб батько побачив «підміну» лише тоді, коли зал уже буде повний гостей. І, щоб для Анни це стало несподіваним ударом. Меліса вже уявляла, як батько влаштовує скандал прямо перед усіма, а потім… розлучення було б неминучим.

— Але мені треба все перевірити… до відкриття, — Анна почала хвилюватися, а її голос почав зриватися. — Ми повинні викликати таксі.

— Ми поїдемо на машині Меліси, — запропонував Джон розвертаючись до доньки.

— Ніяк не вийде, — та знизала плечима, немов шкодуючи. — Я вчора дала її Кларі, щоб та додому поїхала. І сьогодні вона на ній приїде прямо на виставку.

— У Клари що, своєї машини немає? — Джон зиркнув на доньку. Його дратувало, як сильно переживає Анна, і водночас насторожувала невимушеність Меліси. — Неважливо. Викличемо таксі.

-- Машина Клари у ремонті…,- хотіла було пояснити Меліса та Джон вже не чув її, а потягнувся до внутрішньої кишені піджака по смартфон.

Але Говард зупинив його:

— Не треба, мілорде. Я швидше впораюся, ніж таксі приїде. У мене є одна запаска в багажнику, іншу з гаража зараз принесу. Хвилин за тридцять, ну максимум за годину все зроблю.

— А таксі хіба не швидше приїде? — запитала Анна, намагаючись заспокоїти себе думкою, що вчора вони з Кетрін усе ретельно перевірили, і за ніч не могло нічого змінитися.

— Та ні, зараз неділя, водії всі зайняті. Годину точно чекати, — посміхнулася Меліса, і в її очах блиснуло ледь помітне задоволення. — І навіщо так поспішати? Якщо все добре організовано, то і  без твоєї присутності всі впораються.

— Так, так… ми добре все організували… Ми зачекаємо, поки Говард замінить колеса, — сказала Анна, хоча в грудях усе стискалося від переживань.

— Говард, поквапся, — коротко наказав Джон, якому зателефонували і він відійшов убік, притискаючи смартфон до вуха. – Я слухаю…

Говард уже стояв на колінах біля переднього колеса, стиснувши у руках гайковий ключ. З металевим ляском він відкручував болти, час від часу зиркаючи на годинник. Анна ходила туди-сюди закутавшись щільніше у норкову шубку. Кожна хвилина здавалася вічністю, а в голові роїлися думки — а можливо там якась картина криво висить? А раптом, її присутність вкрай необхідна? Та ще й Генрі та Кетрін поїхали не до виставкового центру, а до майстерні. Бо  Генрі треба було терміново внести зміни до однієї з картин на прохання замовника, а потім вже обіцяли приєднатися до всіх. І все це разом змушувало хвилюватися ще більше.

Джон говорив телефоном сухо й уривчасто. З його інтонацій можна було здогадатися, що розмова серйозна. Та це не завадило йому кивнути Анні та доньці, щоб ті зайшли до будинку та зачекали там, бо на вулиці було трохи морозно. Та Анна категорично відмовилася, а Меліса відійшла трохи далі та дістала із сумочки смартфон і з прихованою посмішкою набирала повідомлення для Клари: «Все йде за планом. Ми ще навіть не виїхали. Ти вже там?»