Розділ 9

Благодійний фонд «Милість» існував у Йорку вже понад тридцять років. Це була одна з небагатьох організацій, де допомога дітям-сиротам не обмежувалася разовими пожертвами чи милостинею. Фінансові рахунки фонду регулярно поповнювалися завдяки благодійним подіям — аукціонам, виставкам і концертам. Тут справді будували майбутнє, даючи дітям головне — освіту, опору, віру в себе. Фонд був заснований вдовою відомого політика Елеонорою Енрі, яка залишилася бездітною після трагедії, що забрала її єдину дитину в ранньому віці. Елеонора після смерті чоловіка більше не виходила заміж і відтоді присвятила своє життя тим, кого доля обділила ще жорстокіше — дітям, які не мали батьків, захисту, і навіть права мріяти. Тоді під час заснування фонду на прес- конференції Елеонора сказала перед журналістами::«Якщо я не можу бути матір’ю одній дитині — я буду матір’ю сотні».

Саме з її ініціативи в місті з’явилася школа при притулку, куди направляли дітей-сиріт із найбідніших районів. Згодом фонд «Милість» розширився — він почав фінансувати навчання талановитих дітей, оплачував книги, одяг, проживання в гуртожитках і навіть допомагав вступати до університетів за кордоном. Сотні вихованців завдяки цьому мали шанс на гідне життя. Деякі з них стали лікарями, викладачами, інженерами й навіть самі почали жертвувати кошти у фонд, який колись допоміг їм. Та за останні роки через економічну нестабільність в країні підтримка зменшилась, і фонд почав шукати нові джерела фінансування. Саме тому на сьогодні було призначено засідання опікунської ради фонду. Анна отримала телефоном запрошення від  місіс Харрієт Бремор з якою познайомилася на прийомі у леді Селін Арлінгтон. А сама місіс Харрієт стала членом фонду ще у тридцять років, коли познайомилася з Елеонорою Енрі на одній із благодійних вечірок.

Анна вдягла світло-бежевий плащ, поклала до сумки блокнот, взяла парасольку, бо небо знову затягнуло сірими хмарами. Та поспішила слідом за Джоном вийти з будинку. Машина вже чекала біля сходів.

— Спершу завеземо леді Анну на засідання фонду, — звернувся Джон до Говарда, — а вже потім поїдемо до офісу.

-- Як накажете, мілорде,- Говард ввічливо вклонився зачиняючи дверцята автомобіля після того, як господарі сіли в салон.

Джон сидів поруч з Анною, дивився на неї з ніжністю, а потім взяв її руку у свою:

— Сьогоднішнє засідання фонду стане початком твоєї великої справи, — сказав він. — Ти головне не хвилюйся. Якщо виникнуть якісь питання — одразу телефонуй мені.

Вона злегка повернулася до нього відчуваючи вдячність за підтримку.

— Дякую тобі, коха… —  але зупинилася на півслові, бо раптом усвідомила, що ще жодного разу не говорила те, що хотіла сказати зараз. І вона не стала більше стримувати себе і поглянувши йому просто в очі упевнено повторила: — Дякую тобі, коханий. Мені…  подобається бути твоєю дружиною. Поруч з тобою, я почуваюся себе щасливою.

Усмішка Джона прямо засяяла від почутих слів. Він лагідно торкнувся своїми губами її щоки.

— А мені подобається бути твоїм чоловіком. І я дуже щасливий, що одружився з тобою. І хоча все було не так просто, але варто визнати, що ті неприємні події нам допомогли бути щасливими зараз. Поруч з тобою моє життя змінилося, наповнилося сімейним затишком.

— А я почуваюся себе не тільки коханою, а й потрібною, важливою,- Анна сором'язливо опустила очі.

— Бо ти і є важлива, потрібна. Для мене, для нашого дому…  Я кохаю тебе, пишаюсь тобою, твоїми вчинками, прагненнями.

-- І я тебе кохаю, - Анна схилилась до нього й поклала свою голову йому на плече.

Вже менше ніж за годину Говард зупинився біля витонченої будівлі з білого каменю, що знаходився неподалік від центру Йорка. На фасаді якого над вхідними дверима золотистими літерами було викарбувано: Благодійний фонд «Милість».

Анна впевненим кроком увійшла всередину. На першому поверсі була розташована велика зала з дерев’яною підлогою та картинками на стінах — дитячі малюнки в акуратних рамах, фотознімки дітей, які здобули освіту завдяки фонду з підписами: «Мій атестат», «Мій диплом — мрія, що здійснилась». У кутку стояли кілька м’яких крісел і полиця з книгами — казки, підліткова література, класика. Було таке відчуття, що тут дбали про кожну дрібницю. І кожен, хто сюди приходив, почувався розслаблено, затишно. До Анни вийшла струнка, елегантна жінка у сріблястому жакеті років шістдесяти з симпатичними рисами обличчя та пронизливими очима. Це була Елеонора Енрі, засновниця та директорка фонду.

— Леді Вітмор? — з привітною усмішкою звернулась вона. — Як приємно вас бачити. Ми дуже раді, що ви сьогодні з нами. Зі слів місіс Харрієт Бремор я дізналася, що ви бажаєте допомагати сиріткам.

— Так, я хочу бути корисною. Дякую вам за запрошення, — відповіла Анна потиснувши руку жінці у знак привітання.

— Ну, тоді ходімо, я вас представлю. Засідання вже за хвилину має розпочатися.

Вони піднялися сходами на другий поверх, де одна із зал була облаштована для зустрічей. Посередині зали стояв великий овальний стіл із темного дерева, за яким уже зібралися кілька осіб — жінки різного віку, одягнені в діловому, але не надто офіційному стилі. На стінах — знову фотографії, цього разу із заходів фонду: діти на сцені, вручення сертифікатів, щасливі обійми.

— Друзі, — звернулася Елеонора до присутніх, — дозвольте мені представити вам нашу гостю — леді Анну Вітмор. Вона зацікавилася діяльністю нашого фонду і, можливо, у майбутньому візьме участь у наших проєктах.

Анна кивнула, трохи зніяковіло, але впевнено.

— Для мене велика честь бути тут. Я буду рада дізнатися більше про вашу роботу і взяти участь у допомозі дітям.

— Нові обличчя — це завжди добре. Ласкаво просимо, леді Анно,- озвалася одна із літніх жінок.

— Ми завжди відкриті для тих, хто має добре серце, — додала інша жінка середніх років з темно-русявим волоссям, міс Маргарет.

— Ласкаво просимо, — пролунав хор голосів, і Анна відчула, що повністю заспокоїлася.