Розділ 8

Джон і Анна повернулися додому пізно ввечері. Пройшли до вітальні, де у каміні ще тлів вогонь, відкидаючи тепле мерехтіння на високі стіни. Анна повільно підійшла до каміна  і залишаючись стояти спиною до Джона стала спостерігати, як гасне остання іскра.

— Ну? — запитав Джон. - Які твої враження?

Анна мовчала. Натомість він зробив крок ближче, підійшов ззаду.

— Ти, мабуть, гадала, що все буде… як у казці, — не дочекавшись відповіді сказав Джон. — Блиск, вишукані вбрання, доброзичливість… Але реальність, вона… інша. Іноді жорстка і зовсім непередбачувана.

Він обійшов її, став перед нею і заглянув в очі де виднілося розчарування і намагання зрозуміти його світ.

— Але ти сьогодні трималась гідно. Я в захваті. І я… пишаюся тобою, Анно.

Він простягнув до неї руки, хотів обійняти — притиснути до себе, розвіяти весь тягар вечора. Але вона відсторонилася від нього.

— Джоне… — її голос був сумним. — Скажи, вони всі там… порушують закон? Чи є серед них хоч один… чесний?

— Не все так похмуро, як здається, — він намагався підібрати зрозумілі слова. — Усі ми носимо якісь маски. Особливо у світі влади, де кожен крок зважується не серцем, а розрахунком. Дехто носить маску доброзичливості, прикриваючи свою жорстокість. А хтось, навпаки, виглядає холодним і відстороненим, хоча в душі здатен на щирість і відданість.

Він зробив паузу, ще більше зосереджуючись.

— Ти питаєш, чи є серед них чесні? Є. Але чесність тут — не завжди така, як ми звикли її розуміти. Чесність іноді — це не біла сорочка без жодної плями, а здатність не зрадити себе, якщо доводиться мовчати, коли натомість хочеш кричати. Або діяти, коли всі інші відступають. Більшість із них… діють у межах правил, які самі собі встановили. І називають це «порядком». Але я знаю напевно — що на цьому прийомі, серед усіх нас, ти була єдиною чистою, чесною, справжньою. І саме це збентежило їх.

Анна відвела погляд і пройшла до дивана, присіла, зняла туфлі:

— До шлюбу з тобою я справді не носила жодних масок, не приховувала своїх емоцій, не намагалася здаватися кращою, ніж є. Але тепер я змушена. Виходить, що я вже не така й чесна. І ти це знаєш. Тому не треба, облиш… Бо тепер я лише вдаю, що мені комфортно у світі, якого не розумію. Де треба влаштовувати прийоми, на яких усі ледь не з’їдають одне одного, де прикидаються вихованими й доброзичливими. Джоне, я ще не готова організовувати ніякі прийоми. Мені насамперед треба зрозуміти, хто є хто, навчитися сприймати все як є. А вже потім… А от від благодійності я б не відмовилася. У мене є бажання допомагати іншим. Але що я можу запропонувати? У мене ж… нічого немає. Хіба що можу зробити щось власноруч, попрацювати. Але де? Як? Я нікого не знаю. І хіба цього буде достатньо? — вона відчула, як у грудях наростає паніка від усіх цих думок.

Джон вислухав її, не перебиваючи. Сів поруч на диван, торкнувся її руки, намагаючись підтримати:

— Ми з прийомом не будемо поспішати. Можливо, колись і організуємо, але не зараз. Хай мине час. От, коли ти до всього звикнеш, зрозумієш, що до чого, заведеш подруг — тоді й подумаємо про це. А щодо благодійності — я можу допомогти. У мене в підвалі є десятки старих картин. Забуті, які нікому не потрібні. Але ти реставраторка… то, можеш повернути їм життя — і виставити на аукціон. Виручені кошти й підуть на благодійність. Це буде твій внесок… дуже цінний. Без жодної брехні чи махінацій. І тобі не доведеться вдавати з себе когось іншого. Ти займешся тим, що вмієш найкраще — реставрацією старих картин, які зможуть допомогти дітям-сиротам. А я подбаю про організацію аукціону. Що скажеш?

Анна підняла на нього очі, зворушена його словами:

— Ти справді дозволиш мені це?

— Звичайно. Хіба це негарна ідея?

— Це дуже гарна ідея…

Він знову потягнувся до неї, і цього разу вона не ухилилася. Її руки лягли на його груди, голова — на плече. Джон притулив її до себе, і їхні губи зустрілися у поцілунку. У цьому поцілунку була не тільки пристрасть, а й вдячність, розуміння, підтримка. Вони наскільки захопилися один одним, що не помітили, як у темряві на сходах стояла Меліса. Вона навмисне чекала на них, щоб почути розповідь про те, як Анна зганьбилася на прийомі та подражнити її з цього приводу, потішити своє самолюбство. Але, почувши розмову про благодійність, про старі картини й аукціон, в її голові зародилася інша думка. Набагато краща, ніж неприємні слова в адресу Анни. Очі Меліси прямо блиснули від зловтіхи. І тому вона тихенько розвернулася й повернулася у свою кімнату.

Наступного ранку… Світло пробивалося крізь щілини фіранок та торкалося білосніжного простирадла, на яких лежала Анна — оголена і водночас загорнута у тепло після любовної ночі. Її довге волосся розсипалося по подушці, а на вустах ще грала ледь помітна усмішка спокою. Джон стояв біля дзеркала, застібаючи гудзики на сорочці, скоса поглядаючи на дружину, якою ніяк не міг намилуватися і з якою б лишався цілий день.

— Ти надзвичайна жінка, — сказав він нарешті впоравшись із гудзиками. — І не лише в ліжку, а в усьому… ти зачаровуєш мене щоразу ще сильніше і сильніше.

Анна сором’язливо заховала обличчя в подушку, але сміх зрадив її збентеження.

— Ти завжди такий прямий у своїх компліментах...

— Я говорю як є. Анно, ти прекрасна. Твоє тіло досконале, а душа твоя чиста, серце добре. Я кохаю тебе, — додав, а потім нахилившись ніжно торкнувся губами її плеча.

Анна відкинула подушку в бік і подивилася йому прямо в очі:

— Дякую тобі... за вчора, за сьогодні, за кожен день твого кохання.

— За “сьогодні” ще нічого дякувати. День тільки-но починається, — жартома відповів він. — До речі, що планує моя чарівна дружина робити цим днем?

— Спущуся до підвалу, — відповіла Анна, — гляну ті старі картини, про які ти мені говорив. Може, знайду те щось варте уваги. Хочу вже сьогодні розпочати готуватися до благодійного аукціону.