Розділ 7

— Лорд Вітмор, леді Вітмор, — пролунав шовковистий голос, який в реальності мав зовсім інший відтінок.

Перед ними стояв містер Леон Крамвелл — власник мережі елітних бутиків «Crown & Velvet», знаний філантроп, чоловік із бездоганною репутацією. Він тримав у руці кришталевий бокал з бренді. Його посмішка була ввічливою, майже люб’язною, але очі... залишалися незмінними. Злими, холодними, з жорстокою іскрою.

— Ваша дружина — справжня перлина, — промовив Леон злегка вклонившись. — Дозвольте привітати вас, леді Анно. Ваше ім’я, здається, вже на вустах не тільки всього Йорка, а й у всього Лондона.

Анна змогла ледь кивнути, намагаючись підібрати слова та вимовити їх чітко, не показуючи свого страху, який сковував її зсередини:

— Дякую, містер…

-- Крамвелл. Леон Крамлелл, але для вас просто Леон. Ми тут, між своїми, — Кліщ був сама ввічливість.

Джон коротко зиркнув на Анну та легенько стиснув свою долоню у неї на талії, намагаючись підтримати, нагадати, що він поруч з неї. І не дасть нікому її образити, завдати шкоди.

— Ми з лордом Вітмором давні партнери, — з напівусмішкою додав Кліщ. — І я щиро радію, що Джон нарешті зустрів таку вродливу, молоду, розумну супутницю життя. Приємно бачити свого партнера такого щасливого, закоханого. Мої найтепліші побажання вам.

Та Анна не встигла нічого відповісти, бо до них підійшла жінка. Висока, з ідеальною фігурою, з бездоганною зачіскою з локонів. На ній була смарагдова сукня та прикраси, які коштували, цілий спадок.

— Любий, я тебе шукаю, — мовила вона водночас посміхаючись до Джона та Анни простягаючи руку для привітання. — Вітаю вас. Ви гарна пара.

— Моя дружина Олівія Крамвелл, - відрекомендував Кліщ жінку.

Анна механічно потиснула їй пальці, які були холодні й сухі. З'явилося незрозуміле відчуття того, як така світська, витончена, майже зразкова жінка може бути дружиною цього Кліща. Але щось у її очах… здалося Анні майже льодяним і вона подумала, що зовнішній вигляд цієї жінки це теж всього лише маскарад, маска, яка приховує реальність.

-- Дякую вам Олія,- поспішив відповісти Джон, щоб якось урівноважити ситуацію.- Ви маєте гарний вигляд і ваша сукня ідеально пасує до ваших очей.

-- О, лорде Вітморе, ви як завжди сама люб'язність. Тому вашій дружині неабияк пощастило з чоловіком.

— Життя дивовижна річ. Іноді щастить, а іноді й ні,- Кліщ дивився занадто відверто на Анну говорячи з прихованим натяком і навіть провокацією. - Сьогодні — одна історія, а завтра — зовсім інша. Проте ж… хто з нас не має минулого, так?

— Без сумніву, — рівним голосом погодився Джон, обертаючи його слова проти нього самого. — Але варто пам’ятати: не всім дозволено втручатись у чужі історії. Минуле цікаве лише тоді, коли його залишають позаду.. Тим паче минуле — для тих, хто не здатен впоратись із теперішнім. А ми, як бачите, цілком задоволені своїм сьогоденням.

Та Анна вже не чула їх. Їй стало душно. Вона озирнулася. І вперше побачила по-іншому весь цей вишуканий, вищий світ. Посмішки надто широкі, без краплини щирості. Погляди — надто оцінювальні, заздрісні. Розмови, це просто гра у ввічливість. Багато з цих людей, яких вона зараз бачить перед собою, можуть бути частиною кримінального світу, як і Кліщ, Джон… Люди, які ухвалюють рішення про чиєсь життя чи смерть. Але зараз вони тримають келихи шампанського і розмовляють про виставки та інвестиції. Цей весь вищий світ ніби хижа пастка. Пишна завіса, за якою ховаються звірі в людській подобі.

Анна вдихнула глибше намагаючись опанувати свої емоції хоча б для того, щоб ніхто не помітив її слабкість. Не дати їм всім причину для глузливих пліток про неї. Про те, що вона ніби не витримала і зламалася під тиском. Ні, вона не дозволить їм цього. Не покаже жодної тріщини. Анна випрямилася, підтягнула плечі, злегка усміхнулася й упевнено подивилася навкруги. Так, їй душно серед цієї облудної пишноти, але тепер вона бачила все ясно. Це — гра, і вона гратиме за їхніми правилами, з холодною гідністю. Вона не стане жертвою у цій блискучій пастці. Вона навчиться носити маску краще за них усіх. Навчиться балансувати між світлом і темрявою. Тепер вона не просто свідок. Вона — частина їхньої гри. Частина блиску й крові. Бо тепер вона дружина, лорда Джона Втмора. Й вона серед них офіційно. Та… насправді у неї просто немає вибору.

Голоси й музика вмить вщухли, коли леді Селін Арлінгтон з притаманною їй граційною манерою піднялася на невисокий поміст і легенько постукала срібною ложкою по бокалу.

— Дорогі друзі, — пролунало з аристократичною витонченістю, — запрошую вас пройти до обідньої зали. Вечір тільки починається.

Гості, немов за сигналом, почали рухатися крізь розкішно оздоблені двері. За якими відкривалася освітлена яскравим світлом кришталевих люстр зала. У центрі якої стояв довгий, сервірований елітний стіл, вкритий білосніжною скатертиною з тонкого льону, мереживною каймою, вишитою вручну. Уздовж столу —  кришталеві вази з білими трояндами й півоніями. На кожному місці — фарфорові тарелі з золотим кантом, набори з важкого столового срібла, кришталеві келихи для вина, шампанського та води. Складені у формі лілії серветки трималися золотими кільцями з ініціалами господарів.

Офіціанти в білих рукавичках стояли уздовж стін — стримані, мовчазні, готові подати кожну страву з хореографічною точністю. Їжа з’являлася перед гостями, як за магією: тарталетки з паштетом з качки, ніжні устриці на льоду, суп із білих трюфелів, мармурова телятина, ягня з розмарином, запечений морський окунь з шафраном, фламбе з груш у ванільному соусі…

Анна сиділа поруч із Джоном, і, хоч напруження після розмови з Леоном… Кліщом ще не відпустило, атмосфера вечері поступово огортала її теплою, майже гіпнотичною вишуканістю, блиском та бездоганністю.

Ясевін Арлінгтон господар будинку підвівся зі свого місця привертаючи до себе увагу. Це був чоловік солідної статури, з вольовим підборіддям, вицвілими очима та сивиною у скронях, що надавала йому ще більшої поважності. Він тримав у руці — келих із темно-гранатовим вином.