Розділ 6

Прийом, запланований леді Селін Арлінгтон, дружиною міністра з питань зв’язків у Палаті лордів, був однією з найочікуваніших подій сезону. Усі знали, що леді Селін рідко відчиняє двері свого будинку для широкого кола гостей, а якщо вже й запрошує — то це знак особливої прихильності або пильного інтересу. Цього разу приводом стала поява нової леді Вітмор у вищому світі.

Маєток Арлінгтонів був розташований у престижному районі Йорка. Будинок виглядав як шедевр сучасної архітектури: лаконічні лінії, широкі панорамні вікна, дорогий камінь і темне дерево, відполіроване до дзеркального блиску. Інтер’єр поєднували розкіш і мінімалізм — мармурові підлоги, скляні люстри з муранського скла, дизайнерські меблі, картини сучасних художників та свіжозрізані білі півонії у кришталевих вазах. На додачу, цього вечора грав струнний квартет, а офіціанти з тацями в руках пропонували гостям келихи шампанського.

Гості, які прибували до маєтку Арлінгтонів, були одягнені за останніми піками високої моди. Чоловіки — у дорогих костюмах, із золотими запонками та ретельно зав’язаними краватками-метеликами. Жінки — у вечірніх сукнях від світових кутюр’є, з діамантами й смарагдами на шиї та зап’ястях. Розмови точилися про політику, нові художні виставки, вплив Brexit на аристократичні статки й, звісно ж, — про леді Вітмор, на яку всі так нетерпляче чекали. Її поява мала стати, головною подією вечора.

Чорний «Бентлі» зупинився перед будинком Арлінгтонів, і Говард поспішив відчинити дверцята автомобіля. Джон допоміг Анні вийти з салону. Її пальці ледь тремтіли, коли торкнулися його руки від хвилювання, попри те, що вона намагалася стримувати свої внутрішні переживання. І Джону це імпонувало. Він любив тих жінок, які водночас і корилися, і були готові долати перешкоди на своєму шляху.

«Цей увесь вищий світ — мій світ, але відтепер і Анни теж. І вона повинна увійти в нього з високо піднятою головою й при цьому почуватися впевнено та вільно. Хочу, щоб її побачили й прийняли. А Меліса все-таки зробила правильний вибір, що відмовилася їхати з нами. Так навіть буде легше — це допоможе уникнути скандалів та напружених сцен, — думав Джон, віддаючи запрошення дворецькому. — Я не готовий виставляти свою родину на посміховисько. Отож усе складається поки що чудово, нервувати немає чого…»

Він швидко перевів погляд на дружину. Сукня темно-синього кольору підкреслювала її тонку талію, оголювала плечі та виразно окреслювала рівну спину й спокусливу форму грудей. Джон був задоволений таким вибором сукні, та й зачіска їй ідеально пасувала. Випрямлене волосся було зібране в гладкий низький пучок із кількома тонкими пасмами, що м’яко спадали до щік, додаючи образу ніжності та витонченості. Легкий макіяж лише підкреслював її природну красу. Погляд — хоч і зосереджений, та не розгублений. Її краса була вишукана, позбавлена награної манірності, якої так бракувало жінкам із вищого світу. Джон задоволено усміхнувся, відчуваючи гордість бути поруч із такою молодою, привабливою жінкою. Він уже знав, що багато хто з його знайомих чоловіків позаздрить йому. Що ж, це тільки ще більше підійме його авторитет і потішить його его.

І ось… Джон та Анна увійшли до будинку й пройшли до великої зали, де вже зібралися гості. Щойно їх помітили, розмови стихли — ненадовго, бо вже хтось почав перешіптуватися, не зводячи з них очей. Одні привітно посміхалися, інші оцінювали її зовнішність вивченим холодом, а дехто й зовсім удавав, ніби не помітив їх.

Джон ішов упевнено, не звертаючи уваги на присутніх. Нехай дивляться, нехай судять — і заздрять. Бо Анна поруч із ним виглядала, мов діамант серед обтесаного скла, що блищить у світлі люстр. Вона була надзвичайною — не з їхнього кола, але сильнішою за більшість із них. Він сповільнив ходу, коли відчув, як Анна ледь призупинилася. Вона хвилювалася, і Джон м’яко стис її пальці. В її очах миготіло все: і страх, і невпевненість, і… вдячність. Її губи ледь-ледь розтягнулися в усмішці — такій ніжній і несміливій.

«Невже це справді відбувається зі мною?» — промайнула перша думка.

Їй здавалося, що вона стоїть на краю прірви, зробивши перший крок у світ, що досі існував лише в її уяві. Вона відчувала, як на неї дивилися — з цікавістю, з осудом, з відстороненою холодністю. І водночас... вона більше не була самотньою. Поруч був Джон. Спокійний. Зосереджений. Надійний. Його рука все ще тримала її міцно, даруючи відчуття захищеності. Вперше за багато років вона відчувала: хтось — по-справжньому з нею. І ніхто не зможе зруйнувати цей момент. Це був її вихід і він належав їй.

До них підійшла господиня вечора — леді Арлінгтон. Елегантна жінка років п’ятдесяти невисокого зросту, в розкішній сукні кольору шампанського та з бездоганною зачіскою. Її вигляд, посмішка, поведінка випромінювала вишуканість та впевненість, що буває лише в жінок, які все бачать, але ніколи не скажуть зайвого.

— Лорд Вітмор. Леді Вітмор, — звернулася вона, зупиняючись перед ними. — Я така рада, що ви прийняли моє запрошення.

Джон, дотримуючись етикету, легко вклонився та відповів:

— Леді Арлінгтон, для нас велика честь бути сьогодні тут. Дозвольте представити вам мою дружину — леді Анну Вітмор.

Анна ледь нахилила голову, тримаючи Джона за руку, і впевнено усміхнулася:

— Дякую за запрошення. Ваш дім вражає своєю красою.

Леді Арлінгтон знову усміхнулася, і в її погляді з’явилася щира тепла нотка:

— Леді Вітмор, ви — справжня прикраса цього вечора, - сказала леді Арлінтон та обернулася до гостей і голосно промовила: — Дорогі друзі, дозвольте мені представити вам леді Анну Вітмор — нову зірку в нашому колі.

Анна відчувала, як усі погляди ще пильніше спрямувалися на неї — пронизливі, цікаві, оцінювальні. Та вона була готова до цього і тому чемно киває на кожне звернення, злегка посміхаючись і жодна мить не видає її хвилювання. Наскільки вдало їй вдалося опанувати себе. Вона ж твердо налаштувалася витримати все й вона витримає хай там що.