Розділ 5

Джон уже лежав у ліжку, відкинувшись на подушки з відчуттям приємної втоми після насиченого дня. Його очі були спрямовані на Анну, яка сиділа перед дзеркалом та розчісувала волосся. Шовкові пасма спадали на її плечі й у цьому жесті було щось особливо інтимне, жіноче й водночас недосяжне. Його погляд темнів від бажання.

«Кожен її рух  доводить мене до безумства, — подумав він. — Я хочу її щоразу сильніше і сильніше. Ніби не можу насититися, ніби стаю одержимий нею…»

Його тіло знову прагнуло її тепла, її дотику, її ніжності. У їхній близькості він знаходив не лише пристрасть, а й спокій — те, чого ніколи не відчував із жодною жінкою до неї. Але зараз Анна здавалася йому далекою, занадто зануреною у свої думки. Вона сиділа нерухомо, мов застигла повільно розчісуючи волосся. Джон відчував, що вона зараз не думає про нього. Та він і не ображався, бо сьогоднішній день виявився занадто виснажливим.

Анна трохи нахилила голову не помічаючи, що чоловік спостерігає за нею палаючи бажанням кохати її. Натомість її думки були про Мелісу, про слуг, про Кетрін, про ті колючі погляди, слова, що їй довелося сьогодні почути.

«Я витримала цей день. Витримаю й наступні. Я не дозволю себе зламати. Та як довго це триватиме? Меліса не втрачає жодної нагоди сказати щось образливе. Я то намагаюся не зважати на це… але що, коли вона зробить щось таке, після чого стане ще гірше? Як мені тоді реагувати? Та хай там як, а я вистою. Я навчуся захищати себе. А ще навчуся керувати маєтком, віддавати накази слугам, тримати себе впевнено. Я повинна навчитися. І я це зроблю».

А ще… цей світський прийом. Вища еліта. Анна не боялася людей. Вона вихована, освічена людина, знала, як треба поводитися і як говорити правильно, виважено. Але…

«Я не одна з тих аристократок. Я не така як вони й тому навряд чи мене прийме цей вищий світ. Вони будуть бачити в мені навіть те чого немає і, мабуть, тільки погане».

Анна непомітно видихнула пильніше вдивляючись у своє відображення в дзеркалі, ще глибше поринаючи у роздуми.  Натомість Джон все ще спостерігав за нею мовчки. Його бажання не згасало, але тепер змішалося з турботою. Йому хотілося обійняти її не лише з пристрастю, а й з розумінням. Хотілося запевнити знову, що він буде їй підтримкою.

— Анно... — його голос був оксамитовим і ніжним. — Йди до мене.

Вона повільно підвелася та ще раз глянула на себе в дзеркалі і пішла до ліжка намагаючись відкинути сумні думки.

-- Ти була чудова сьогодні, - сказав він їй, коли вона лягла поруч. — Ти трималася гідно і я пишаюся, що у мене така дружина.

— Якщо чесно мені було трохи страшно постати перед твоєю родиною у новій ролі. Я весь день відчувала себе не на своєму місці,- зізналася йому Анна.- Можливо, аби вони знали, які обставини змусили нас одружитися, можливо б тоді вони відносилися до мене по-іншому.

— Ніхто ніколи не дізнається, яка правда приховується за нашим шлюбом. Тому ніякого «можливо» неповинно бути, — сказав він, повертаючи її обличчя до себе кінчиками своїх пальців.- Але правда в, тому що я тебе кохаю. Ти — частина мого серця, моєї сім'ї, мого світу. І я нікому не дозволю тебе ні ображати, ні принижувати. Я завжди буду поруч.

Його слова звучали, як обіцянка і Анна відчула, як напруга повільно відступає, а з ними й сумні думки. Вона дивилася йому пряму в очі, не відводячи від нього погляду.

— Ти навіть не уявляєш, як багато для мене означають твої слова… — відповіла. – Я вірю, що все буде добре.

Анна поклала свою голову йому на груди. У ритмі його серця вона знаходила спокій, якого так потребувала. Його долоня лагідно гладила її волосся, і від цього дотику вона повністю розслабилася. А потім він ковзнув пальцями вниз по шиї й до ключиць, вже не в змозі стримувати бажання володіти нею. Він торкнувся бретельок її нічної сорочки оголюючи плечі.

— Дозволь мені показати, як я тебе кохаю…

Джон нахилився над нею, вкриваючи її шию поцілунками — повільними, неквапливими наче боявся зруйнувати її тендітність. Його руки пройшлися по її тілу, відчуваючи, як вона тремтить від кожного дотику. Він покривав поцілунками кожен сантиметр її оголеної шкіри. Його рухи були сповнені пристрасті й вона відповіла йому взаємно, обіймаючи його та притискаючи міцніше до себе віддаючись кожному дотику, кожному його поруху.

— Ти моя, — прошептав хрипло він, дивлячись їй в очі, — І завжди будеш моєю...

Ранкове світло лагідно проникало крізь фіранки, малюючи золотисті смужки на ліжку. Анна прокинулась не одразу — ще мить лежала із заплющеними очима, слухаючи рівне дихання чоловіка поруч і відчуваючи тепло його тіла. Її серце билося спокійніше, але в думках знову той прийом у леді Селін Арлінгтон. Це стане для неї новим викликом. Не менш важливим, ніж вчорашній день, але вона не має права здаватися. Тільки не після всього, через що вона вже пройшла. Не тепер, коли стала дружиною чоловіка від якого хотіла втекти, якого боялася та якого тепер кохала понад усе. Анна підвелася з ліжка намагаючись не розбудити Джона, накинула на плечі тонкий халат. Підійшла до вікна, відгорнула фіранки любуючись краєвидом осіннього парку окутаним ніжним серпанком листопадового ранку.

Куди не глянь земля була встелена золотавим і мідним листям. Гілки старих дубів і кленів, стояли майже голі, тяглися вгору до сірого неба, з якого повільно опускалися поодинокі туманні нитки дощу. Анна відчинила вікно не зважаючи на прохолоду. Їй хотілося вдихнути свіжого повітря, такого холодного, прозорого, чистого. Відчуваючи спокій і рішучість до боротьби за себе, за нього, за їхнє кохання.

Почула, як Джон поворухнувся на ліжку, і легка усмішка торкнулася її губ. Зачинила вікно, щоб холод не найшов до кімнати, і обернулася до чоловіка. Його очі ще не зовсім відкрилися, а обличчя залишалося сонним. Він лежав на боці, спостерігаючи за нею, ніби вона була сном, із якого не хотів прокидатися. Анна підійшла, опустилася на край ліжка й ніжно провела пальцями по його вилицях, обрамлених легкою щетиною. Її погляд був теплим і сповненим спогадів.