Розділ 4

Робочий кабінет офісу лорда Джона Вітмора повністю заповнювало яскраве денне світло. Тут стояли масивні меблі та шкіряні крісла. На столі світився екран увімкненого ноутбука, поряд лежали папери. Уздовж стін тягнулися полиці з акуратно розставленими теками та ювелірними статуетками. Лорд Вітмор сидів за своїм столом та тримав смартфон біля вуха й короткими, точними фразами вів розмову:

— Усе має бути згідно з чинним законодавством. Ніяких незаконних ставок. Так, я особисто перевірю список учасників. І ще… переконайтеся, щоб приміщення для аукціону відповідало нормам безпеки. Мені не потрібен зайвий галас у пресі...

У цей момент у двері злегка постукали. Не обертаючись, Джон кинув коротке:

— Заходьте.

До кабінету увійшов Віталій Леонідович, який виглядав помітно засмучено. Привітався. Лорд Вітмор не перериваючи розмови, кивнув у бік крісла навпроти:

— Сідай, зачекай хвилину.

Віталій Леонідович присів та став чекати, коли лорд закінчить розмову телефоном. Нарешті Джон відклав смартфон на стіл і перевів уважний погляд на свого помічника.

— Щось сталося, Віталію? Ти виглядаєш похмурим. Проблеми?

— Дещо сталося, — відповів той з зітханням. – І вам це не сподобається… на жаль.

— Не тягни, — Джон похмуро звів брови. — Говори прямо. Що трапилося?

Віталій Леонідович зібрався з думками:

— Після тих подій з Річардом Ґреєм… після його загибелі… в ЗМІ просочилася інформація, що ви володієте рідкісною картиною Клімта.

— Так… — Джон повільно кивнув, а його погляд став ще пильнішими. — І?

— Щойно мені телефонував представник колекціонера з Об’єднаних Арабських Еміратів шейха Саїда Аль-Хамдана. Він заявив, що шейх дуже зацікавлений у придбанні картини. Запропонував значну суму — цифра, як на мене, була більше схожа на спокусу, ніж на офіційну пропозицію.

— Що ти йому відповів?

— Я відповів, що картина не продається. Сказав йому, що ви вирішили її залишити у своїй приватній колекції.

— І як він на це зреагував?

— Він все одно почав наполягати. Сказав буквально: «Ця картина за будь-яку ціну буде у шейха. Питання лише — як швидко ви погодитеся».

У кабінеті ненадовго зависло мовчання. Лорд Вітмор стис пальці в замок, очі його потемніли.

— Ти все правильно відповів. «Муза» не продається. Але якщо шейх насправді налаштований серйозно, то ми повинні подбати про безпеку. Підготуй повну доповідь і попередь охорону. Нехай посилять захист маєтку та офісів. І… дізнайтеся більше про шейха Саїда. А також дізнайся чи ще хто стоїть за ним, чи це тільки його ініціатива.

— Зрозумів, — коротко відповів помічник і підвівся.

— І, Віталію… — додав лорд, коли той уже рушив до дверей, — дякую, що тоді подбав про мене... тоді, коли мене поранили…

— Я завжди готовий дбати про на вас, мілорде. І не тому, що я працюю на вас і отримую за це гроші, а тому, що ви для мене більше ніж бос. Ви для мене як рідна людина…

-- Звісно дякую і я ціню тебе за це, але обіймемося без зайвої сентиментальності…

Коли двері за Віталієм Леонідовичем зачинилися, Джон підвівся з крісла й підійшов до вікна. Погляд зупинився десь за межами видимого — там, де з пам’яті виринали події, які він давно вважав похованими під шаром часу й мовчання. Картина Клімта… яка аж ніяк не мала опинитися в його колекції. Та все-таки…

“Проклята історія,” — подумав Джон, стискаючи пальцями край підвіконня.

Це було кілька років тому. В одній з вілл на околиці Зальцбурга, під час приватного візиту, він побачив її випадково. Полотно лежало в брудному підвалі серед зламаних меблів і покритих пилом рам. Власником «Музи» на той час був — старий колекціонер, що потрапив у великі борги й відчай. Розмова відбулася пізно вночі, без свідків. Картина тоді ще не була визнана справжньою. Старий потребував грошей, а Джон — можливості отримати ще більше ніж він вкладе.

Тоді Джон вивіз полотно в Лондон, звісно з порушенням усіх юридичних норм. Сховал в одному з підвальних приміщень галереї, за інвентарним номером, що не відповідав дійсності. А вже потім перевіз її до свого маєтку. Вона була занедбана, потріскана, втратила яскравість фарби й цінність у чужих очах, але не в його. Спершу планував її реставрувати, а потім продати за вигідну ціну. Він навіть уявляв той день: закритий аукціон, шепіт у кулуарах, шалені суми, підвищення його авторитету. Одним словом, цю картину можна було б перетворити на легенду.

Але все змінилося з появою реставраторки, яка мала дати цій самій картині другий шанс. Джон згадав, з якою серйозністю Анна взялася до справи. З такою завзятою зосередженістю. Тонкими руками, з дбайливим дотиком, вона відновлювала кожен фрагмент полотна. А він спостерігав за її роботою та за нею самою і це його захоплювало, поступово, неквапливо, але повністю. І тоді він уперше відчув, що «Муза» не повинна нікуди їхати. Він її не продасть за жодні мільйони. Бо відтепер ця картина – це вже непросто мистецтво, а це спогад про те, як зароджувалися його почуття до Анни, як він зцілювався після втрат минулого. Це був непросто процес реставрації картини, це була реставрація його почуттів. Це нагадування про те, як почалася їхня історія. І тепер він хоче, щоб ця картина Клімта викрадена у світу залишилася… у їхньому домі, у їхній спальні та стала символом нового життя. І тепер, не продасть «Музу» навіть шейху Саїду Аль-Хамдану, який володіє не те що мільйонами, а мільярдами.

Різко задзвенів смартфон і Джон мимоволі скривився, незадоволений тим, що хтось удерся в його роздуми. На екрані висвітилося ім’я, від якого навіть звиклий до світських маневрів Джон злегка насупив брови: леді Селін Арлінгтон. Дружина міністра з питань зв’язків у Палаті лордів. У сучасній Великій Британії ця посада носить радше політичний, а не аристократичний характер, та все ж її прізвище, зв’язки, слава організаторки найвишуканіших прийомів, обізнаність у всіх важливих подіях вищого світу — робили її безперечною фігурою серед лондонської еліти. Вітмор натиснув кнопку прийому.