Розділ 3

Коли Джон поїхав до офісу, Анна переодяглася. І зараз стояла перед дзеркалом, поправляючи комірець простої, але елегантної сукні кольору ніжної гортензії — тієї самої, що Джон купив для неї. Перед від’їздом до маєтку вони встигли заїхати до магазину й оновити її гардероб. Джон наполягав на тому, що його дружина має виглядати бездоганно. Анна не стала заперечувати. Бо добре пам’ятала, що повинна з усім погоджуватися, якщо хоче, щоб він залишався лагідним із нею.

Вона відступила від дзеркала та оглянула їхню кімнату, де ще годину тому панував безлад із валіз, а тепер усе було на своїх місцях. Її речі розклали швидко й майже мовчки — з тим ставленням, яке відповідає статусу новій господині. І це було для неї незвично. Бо ще декілька днів потому вона була лише реставраторкою, а сьогодні — леді Анна Вітмор. І не тому, що мріяла про титул чи розкішний маєток і тим паче — про шлюб з аристократом. Її життя змусило зробити цей вибір — жорстокий, складний, але єдино можливий. Цей шлюб став її порятунком, захистом від загибелі, дверима в нову реальність, якої боялася, але водночас — несвідомо прагнула.

Анна повільно пройшла до вікна й зупинилася, дивлячись на осінній парк унизу. Її пальці торкнулися легкої фіранки, і в душі знову промайнув образ Джона, її чоловіка. Ще зовсім недавно він був для неї просто роботодавцем із титулом — грізним, зухвалим, тим, хто дивився на неї з легкою насмішкою і здавався неспроможним на ніжність. А тепер — чоловіком, який торкається її так ніжно, ніби боїться зробити їй боляче, дивиться — так глибоко, ніби проникає в душу. Його присутність водночас заспокоює й збуджує. У ньому було щось небезпечне — і щось таке, що вабило всупереч здоровому глузду. І її тягне до нього з кожним днем дедалі сильніше. Її приваблює його сила й шляхетність. І вона вже більше не хоче, щоб він змінювався чи від чогось відмовлявся. Хоче, щоб він лишався таким, яким є. Анна розуміла, що це неправильно, що так не повинно бути, але правда у тому, що вона кохала свого чоловіка, таким який він є. Того, який порушує закон, веде незаконні справи, прикриваючись своїм титулом. Анна навіть злякалася власного зізнання. Але не могла вже заперечувати того, що хоче бути з ним.  І хай її ще тримав страх — страх бути відкинутою, не прийнятою цим світом, його донькою, самою собою, — але всередині все одно визрівав інший, сильніший поклик підтримувати його, оберігати, належати лише йому. Вона вдихнула глибше.

« Я хочу любити його завжди.  Але… відтепер я не просто його дружина. Я леді Анна Вітмор. І хочу нею бути по-справжньому. Тому не можна ось так сидіти в кімнаті. Треба йти… проявити сміливість».

Вона не боялася тих обов’язків, які на неї чекали — вона боялася людських очей. Поглядів, що почнуть оцінювати, засуджувати чи, можливо, навпаки — викликати захоплення. Анна ще раз глянула на себе у дзеркало, вже хотіла виходити, але знову зупинилася посеред кімнати. Відчула, як щось усередині опирається її рішенню. Але усвідомлення того, що це тепер її дім, її життя, її обов’язок, змушувало діяти.

«Я повинна вийти з кімнати. Спуститися вниз. Показати, що я не боюся. Що я гідна бути тут, поруч із Джоном. Я не збираюся ховатися, ніби винна у чомусь».

Анна підійшла до дверей, відчинила їх та вийшла з кімнати. Крок за кроком — спокійно й упевнено йшла коридором, який тепер відкривався перед нею зовсім по-іншому. Бо йшла ним як господиня, а не як працівниця, яка поспішає до майстерні. Тепер це був її шлях. Її маєток. Її життя.

Анна неквапливо зійшла сходами, тримаючи руку на різьбленому поручні. Її серце готове було вискочити з грудей, бо це виявилося значно важче, ніж очікувала. Унизу панувала тиша, але Анна не стала затримуватися. Вирішила піти до зали, де вже мали накрити стіл до обіду. Це буде перше місце, де вона має відчути себе справжньою господинею. Сьогодні — перший крок. І вона повинна зробити його гідно. Та й Меліса навряд чи з’явиться на обіді. Після всього, що сталося, вона, мабуть, не захоче виходити зі своєї кімнати. Ну й добре — зараз ще не час для битв.

Зупинилася перед дверима зали, осмикнула сукню, підняла голову і тільки тоді зайшла досередини. Як і очікувалося, за столом  вже сиділа Кетрін з ложкою у руках Вона виглядала задумливо, але коли помітила Анну, одразу вирівнялася на стільці й хотіло було щось сказати та не встигла, бо пролунав, майже урочистий голос.

— Леді Вітмор.

Це була економка місіс Нора — та, яка раніше ставилася до Анни як до працівниці, як до гості. Але тепер усе змінилося. У її голосі звучала повага. Вона тримала спину рівно, а з обличчя зникла звична зверхність. У її жестах з’явилася стримана обережність і шанобливість, притаманна тим, хто знає, як поводитися з аристократами. Економка підійшла до Анни з легким поклоном, намагаючись догодити новій господині.

— Чи бажає леді обідати разом з усіма, чи, можливо, у своїй кімнаті?

Анна ледь не відповіла автоматично: «Дякую, я…» — але стрималася. Відчуваючи, як незвично тисне на неї це нове звертання. Вона не звикла бути «леді» — і тим більше не звикла до того, що їй повинні прислуговуватися.

— Тут буде добре, — нарешті відповіла.

Місіс Нора кивнула Мері, яка стояла трохи далі. Та підійшла, допомогла Анні зручно сісти й поклала серветку їй на коліна. А місіс Нора вже наказувала іншим служницям подавати страви. За мить перед Анною поставили срібні прилади — все витримано і вишукано, як і належить справжній леді.

Анні стало ніяково. Все в ній опиралося цій ролі. Помітила, як руки служниці трохи тремтять від бажання зробити все бездоганно. Догодити їй, законній дружині лорда. Краєм ока подивилася на Кетрін. Та мовчки стежила за сценою, не коментуючи нічого. Її обличчя залишалося спокійним, але коли їхні погляди зустрілися, Кетрін посміхнулася — швидко, майже непомітно в знак підтримки.

І все ж... Анна відчула, що та посмішка була не до кінця щира. Швидше — ввічлива. Здавалося Кетрін, ще не до кінця усвідомлювала новий статус… своєї колеги, подруги. Яка раптом стала їй… родичкою. Можливо, Кетрін і не хотіла звикати до нового статусу Анни. Але розуміла, що доведеться.