Розділ 2

Меліса з гуркотом зачинила двері своєї кімнати. Її охопила хвиля гніву й болю. Вона кинулася обличчям у подушки — сльози безупинно текли з очей, а серце, ніби, виривалося з грудей. У цю мить їй здавалось, що батько зрадив не лише її, а й пам’ять покійної матері. Та вже за хвилину двері в її кімнату прочинилися, і до неї зайшов Джон. Меліса одразу сіла на ліжку — її очі блищали від сліз, а голос тремтів і водночас був сповнений люті та образи.

— Як ти міг?! — вигукнула вона, ледве не захлинаючись словами. — Як ти міг так швидко забути маму?! Невже ти зовсім не пам’ятаєш, як сильно вона тебе любила?! А ти... ти... ти просто стер її з пам’яті й одружився з нею! З працівницею! З тією, яку я ледве терплю!

Джон стояв біля дверей мовчки. Його лице було зібране, але очі видали біль, який намагався не показувати. Він був готовий вислухати все, що скаже йому донька.

— Якщо тобі вже так кортіло мати її у своєму ліжку, — продовжувала Меліса різко, — міг це робити й без шлюбу! Але ні, ти ж одружитися! Та й ще оголосити всім, що вона тепер — леді Вітмор! Що вона займе місце мами! Це огидно!

Джон мовчки зачинив двері та пройшов до середини кімнати, повільно сів на край ліжка. І перед тим, як почати говорити у думках обдумав кожне слово.

— Мелісо… я розумію твій біль, -- його голос був спокійним, але сповнений внутрішньої боротьби.- Ірен була винятковою жінкою. Я ніколи її не забуду. Вона була моїм першим коханням, моєю опорою, вона подарувала мені тебе. І кожного дня я дякую долі, що мав її у своєму житті. Але життя… воно не зупиняється, як би нам цього не хотілося.

Джон затих на якусь мить, ковтнувши клубок у горлі, а потім продовжив:

— Я не намагався замінити твою матір іншою жінкою і не намагаюся стерти її слід з цього дому. Всі ці роки я виховував тебе сам. Я робив і роблю все можливе для твого щастя і буду завжди це робити. Я тобі обіцяю, що ти будеш завжди займати перше місце у моєму серці, у моїх думках. І я завжди буду вдячний твоїй мамі за її кохання, за турботу, за тебе. Але я… я теж людина. І моє серце, ще здатне відчувати. Анна не винна в тому, що я полюбив її. І я не одружився з нею з примхи. Я одружився, бо хотів дати цьому почуттю гідне ім’я. Бо хотів бути чесним — перед собою, перед нею… і перед тобою.

Він простягнув руку, щоб узяти руку доньки у свою, але Меліса відвернулася.

— Ти маєш право злитися, — додав Джон. — Але прошу тебе: не говори більше, що я зрадив пам'ять твоєї матерії. Цього ніколи не буде. І постарайся зрозуміти мене, мої почуття.

У кімнаті запанувала тиша. Лише схлипування Меліси порушували її. Вона ще тремтіла, щось у словах батька змусило її замислитися. Ніби почала усвідомлювати, що батько теж втратив… і теж шукав порятунку. Та відразу відкинула ці думки й піднявши голову, знову вибухнула словами:

— Тепер ти будеш любити її більше, ніж мене, так?! Вона стане тобі дорожчою?! Тепер вона — твоя родина, а я… я просто тягар, яке нагадує тобі минуле!

Джон стиснув щелепи, почувши це. Його обличчя затуманилось болем. Він глибоко зітхнув і нахилився трохи ближче, щоб донька почула кожне його слово.

— Мелісо, послухай мене уважно. Ніхто — чуєш? Ніхто ніколи не замінить мені тебе. Ти — моя донька. Моя кров. Моя гордість. Я пам’ятаю, як тримав тебе на руках у той день, коли ти народилася. Ти була такою маленькою, що я боявся навіть дихати, щоб не злякати тебе, -- його голос став ще нижчим, глибшим, щирішим. -- Можеш ображатися, можеш сердитись, кричати, не розуміти… але запам’ятай одне: ти завжди будеш для мене першою. Ніхто і ніколи не зможе зайняти те місце в моєму серці, яке належить лише тобі. Це не зміниться, хоч би що сталося. Я люблю тебе — не менше, не інакше. Просто я інакше люблю Анну. Анна теж частинка мого серця. Але ти — найдорожча.

Меліса мовчала, тільки дивилася на нього, в її очах ще жевріла злість, але вже змішана з сумнівом і заплутаністю.

— Ти вже доросла, доню, — м’яко додав Джон. — І одного дня, коли твоє серце вибухне від кохання, коли ти сама заради когось будеш готова йти проти світу, тоді… можливо, ти зрозумієш, чому я не зміг залишатися сам. Зрозумієш, що життя не закінчується після втрати. Що нова любов — це не зрада, а порятунок. А поки… прошу тебе, як твій батько — спробуй прийняти реальність, все як є. І я не прошу тебе любити Анну, спробуй хоч трохи поважати її. Бо вона стала частиною мого життя й нашої родини.

Меліса опустила очі. Її руки стиснулись у кулаки, та в голосі вже не було крику:

— Це важко, тату… Я не знаю, чи зможу.

Джон поклав руку на її плече:

— Я прошу тебе лише спробувати. Заради себе. І заради нас.

Він обережно притиснув доньку до себе, відчуваючи, як її тіло все ще тремтить від напруги. Меліса не обійняла його у відповідь, але й не відштовхнула — і цього було досить на зараз. Він ніжно поцілував її в чоло, як колись, коли вона ще була малою дівчинкою, що боялася грому. Тоді, в дитинстві, його обійми рятували її від усього світу. Але тепер… тепер його дотик не мав тієї магічної сили. Тепер біль, що оселився в серці Меліси, був складнішим, дорослішим.

Джон підвівся й вийшов із кімнати, зачинивши двері за собою. Але не пішов одразу. Зупинився у коридорі, сперся спиною об стіну й прикрив очі, намагаючись зібратися з думками. Грудна клітка наче стискалася зсередини. Він відчував себе розірваним — батьком, що щиро любить свою доньку, і чоловіком, який має право на другий шанс у житті.

Йому було боляче. Боліло від того, що очі його доньки палали ненавистю, що її голос тремтів від зневаги. Що вона, його дитина, дивилася на нього так, наче він її зрадив. Джон знав, що по-своєму Меліса мала рацію: її світ, у якому мама — єдина дружина, єдина жінка в житті батька, похитнувся. І в цій тріщині народився протест.

Але він також знав: настав час. Час, коли Меліса мусить дорослішати — не лише за віком, а й душею. Вона повинна зрозуміти: її батько — не лише лорд, не лише вдівець, не лише впливовий бізнесмен. Він — чоловік. З живим серцем, що втомилося бути самотнім. І хоч як йому не було боляче бачити, що його вибір ранить доньку, він не може відмовитися не тільки від права захистити Анну, а й… бути щасливим із нею в шлюбі.