Розділ 37

Промені ранкового сонця пробивались крізь легкі фіранки, розливаючи в кімнаті яскраве світло. Анна повільно розплющила очі. Все довкола здавалося незвичним —  його спальня, розкішні шовкові простирадла... але найголовніше — тепло… її законного чоловіка поруч. Її голова лежала на його плечі, рука торкалась його грудей. Джон ще спав обіймаючи її за талію і вона відчувала спокійне биття його серця. Вчорашній день був очікуваним, але вчорашній вечір і особливо ніч здавалися сном, ніжним блаженством. І вона не шкодувала, що довірилася своїм почуттям. Вперше за довгий час відчувала внутрішню гармонію.

Анна підняла голову, щоб краще роздивитися його Джона. Уві сні він виглядав спокійним та ще більше привабливішим. Мимоволі стиснула ковдру, коли пригадала кожен його дотик, кожне його лагідне слово. Уночі він був пристрасним, гарячим…  Його губи торкалися її шкіри так, мовби він хотів запам’ятати її смак назавжди. Його тіло притискалося до її тіла з такою силою, що вона відчувала кожен його рух, кожне напруження м’язів, кожну краплину бажання. Вона тонула в цьому шаленстві — розчинялась у його дотиках, у глибоких ритмах, що доводили її до межі…

Анна навіть злякалася власної відвертої реакції. Відчуття були настільки блаженні, що навіть зараз, закусила губу, аби хоч трохи втамувати ту хвилю бажання, яке пробуджувало у ній палаючу, пристрасну жінку. Її щоки порожевіли, коли пригадала, як шептала його ім’я, гублячись між реальністю та насолодою. Анна усміхнулася про себе. Їй було трохи ніяково, але більше — солодко. Він зробив її щасливою навіть у такому вихрі життя в якому опинилася. Вона відчула себе по-справжньому жадаю. І тепер головне, якщо не хоче нічого цього втрачати, то не повинна нічого вимагати чи намагатися змінити. Повинна просто бути у його владі. І тепер… вона згодна. Джон поворухнувся, прокинувся, розплющив очі. Зустрівся з її поглядом, усміхнувся до неї.

— Доброго ранку, леді Вітмор, — сказав він, його голос був хриплим від сну, але таким лагідним, що серце Анни затремтіло.

— Доброго ранку, лорде Вітморе, — відповіла вона.

— Я хочу, щоб ти знала. Що я щасливий, що сьогодні прокинувся поруч з тобою.

— І я щаслива, що прокинулась у твоєму ліжку.

-- Тепер так буде завжди,- Джон поцілував її, притис до себе. — Ми почнемо цей день без метушні. Сьогодні ми будемо тільки вдвох і хай зачекає увесь світ.

Згодом привівши себе до ладу вони вийшли на терасу, де на них чекав сніданок. Сьогодні осінній день теж видався теплим. І це було неймовірно. Бо загалом у жовтні в Англії дні стають коротшими, повітря прохолоднішим особливо вранці та ввечері.

— Доброго ранку, мілорд, міледі,- привітався Альфреде злегка вклонившись і рушив до столу, щоб подати сніданок.

— Дякую, Альфреде, — кивнув Джон, провівши Анну до стільця і відсунувши його для неї.

Анна сіла, відчуваючи, як її сором’язливість розчиняється в лагідній увазі чоловіка. На столі з'явився чайник із гарячим чорним чаєм з бергамотом, хрусткі круасани, ягоди, йогурт із ваніллю та мисочка з медом. Альфреде тримався стримано і не промовляв ні слова зайвого — лише чітко виконував свою роботу. Анна скоса поглянула на Джона, який виглядав розслабленим, мов це був його звичний ранок. А для неї… для неї це все було нове. Інше. І, що найдивніше — це було приємно.

“Мені добре з ним, — подумала вона. - Не страшно і немає напруги. Мені просто… добре, затишно. Як давно я не відчувала таких емоцій поруч із… чоловіком.”

— Тобі до смаку чай? — поцікавився Джон, лагідно дивлячись на неї.

— Так. Дуже. — Анна усміхнулась.

— Я радий знати, що тобі комфортно поруч зі мною. — він узяв її руку, притис до губ. — Я хочу, щоб кожен твій ранок починався з усмішки.

-- Дякую тобі за це, - відповіла Анна легенько стиснувши його долоню.

Сонце вже підіймалося над обрієм. Його проміння подали між голими гілками дерев, що поволі скидали останнє листя. У повітрі витав легкий запах вогкості, переплетений з терпким ароматом зав'ялих троянд і вологого моху. Вітерець був лагідний, трохи прохолодний. Фонтан у центрі саду продовжував дзюркотіти, його звуки здавалися глибокими, мелодійними. Анна й Джон завершивши сніданок повільно йшли садовою стежкою, під ногами шаруділо опале, золотаве, руде… листя. Він тримав її за руку.

— Анно, — заговорив Джон після кількох хвилин мовчання, — завтра ми маємо повернутися до маєтку. У мене справи.

Анна кивнула, вона не має права заперечувати. Тільки погоджуватися і приймати все як є.

— Добре. Я відразу ж повернуся до реставрації «Музи». Скажи, у тебе вже є нові картини, які потурбують реставрації? Бо я цілком готова працювати…

Джон зупинився й повернув її до себе.

— Ні.

— Що — ні? — не зрозуміла вона.

— Тепер це більше не твій обов’язок. Ти більше не працюєш на мене. Тепер ти — моя дружина і твої обов’язки змінюються.

Анна не одразу знайшла, що сказати. В її уявленні все мало бути, як і раніше — вона працює в майстерні, ніхто не знає про їхній шлюб… навіть Кетрін з Генрі не мають здогадатися. А Меліса… тим паче.

— Я думала, що все залишиться, як було... — зізналася. – Думала, що твоя рідня не буде знати про наш шлюб. Тільки вони… тобто твої «друзі». А ми з тобою будемо потаємно проводити час разом…

— Ні. — голос Джона став твердішим, хоча в ньому не було суворості. — Ніхто нічого не буде приховувати. Ти — моя дружина. Господиня маєтку. І всі повинні з цим рахуватися.

Джон нахилився ближче й легенько доторкнувся до її щоки.

— А якщо тобі хочеться продовжити займатися реставрацією — нехай це буде твоїм хобі. Задоволенням, але не обов’язком.

— А Меліса? — запитала. — Вона цього не сприйме. На жаль, вона ненавидить мене. І… я не можу її звинувачувати.

— Я знаю. — Джон тяжко зітхнув та його голос залишався твердим. — І мені від цього не легше. Я чудово розумію, що Мелісі буде важко прийняти цю новину. Звісно, що вона образиться, почне бунтувати, але…