Розділ 36

Музика стихла, танець закінчився і навколо опустилася тиша вечірнього саду. У голові Анни кружляли думки про те, що відтепер вона вже не була простою реставраторкою з розбитим серцем та життям — тепер вона леді Вітмор. І хоч ці слова ще звучали в її свідомості злегка відсторонено, якась по-чужому, вона знала — це є реальність.

«Я щойно стала дружиною лорда, — думала про це так, немов боялося прийняти свою нову роль.— Справжнього спадкоємця старовинного роду, титулу, бізнесмена… голови мафії. Людини, перед якою тремтять, шанують, слухаються. І віднині він мій законний чоловік»

Саме так… відтепер вона… леді… леді Вітмор. Анна розуміла, що з цього моменту їй доведеться вчитися бути новою собою. Тримати спину завжди рівно, не ховати погляд, говорити впевнено, бути тією, хто не ламається — навіть тоді, коли за гарними манерами та срібними приладами проявляється прихований, жорстокий, кримінальний світ, у якому діє зовсім інший закон. Але вона не боїться, бо вже встигла загартуватися. Вже не була тією зляканою дівчиною, яку могли зламати обставини. Бо вже вистояла перед болем, приниженням, втратою, страхом — і тепер у ній з'явилася вперта впевненість у своїх силах. І тому з гідністю приймає цю нову роль, той шанс, який дає їй життя. і вона не втратить цей шанс. Скористається ним, щоб спробувати бути щасливою навіть у цьому небезпечному світі.

Джон не відпускаючи її руку повів на терасу де на них чекав сервірований столик. Він галантно відсунув їй стілець, і вона сіла подякувавши. Офіціант, на ім'я Альфреде не промовивши ні слова подав лорду білу накидку із хутра.

— Осінні вечори хоч і чарівні, але все ж прохолодні, — мовив Джон, нахиляючись до Анни та з ніжною турботою накинув їй на плечі накидку, так, щоб закрити її плечі. — Не хочу, щоб ти змерзла, моя… леді.

— Дякую, Джоне, — відповіла Анна трохи смутившись та укутуючись щільніше.

Коли Джон сів напроти Альфреде, налив їм у келихи шампанське.

-- Вип'ємо за нас,- запропонував Джон взявши до рук келих.

-- За нас,- повторила Анна підносячи свій келих.

Вони відпили напій і після цього між ними запанувала особлива тиша, огорнута теплом осіннього вечора і м’яким світлом ліхтарів, які кидали золотисте сяйво на терасу. Офіціант подав першу страву.

— Сьогодні особливий день. День нашого весілля, який назавжди залишиться у наших спогадах… — сказав Джон, повільно поклавши серветку на коліна й глянувши на Анну. Йому якось ще й досі не вірилося, що він віднині одружений чоловік.

— Звісно, що цей день запам'ятається нам,- Анна спробувала трюфелі,- смачно…

-- Анно, сподіваюся ми з тобою порозуміємося і нам буде добре разом. Ми станемо хорошими друзями, партнерами, коханцями… Я вірю, що з часом ми зможемо довіряти один одному і бути опорою один для одного в найскладніші моменти життя,- Джон нахилився над столом і додав,- ти сьогодні неймовірно чарівна, і ти… моя дружина.

-- Ти теж гарний… - Анна взаємно зробила йому комплімент. Вона хотіла додати мій чоловік, але якось не наважилася.

— Знаєш, Анно… Коли я тебе побачив вперше, то й гадки не мав, що ти колись станеш моєю… я б ніколи…

-- Ніколи б не звернув увагу на таку як я, - закінчила за нього вона. – І якби так не склалися обставини, то ми б ніколи не одружилися.

-- Можливо,- Джон не став цього заперечувати.- Все-таки, ми уклали цей шлюб заради порятунку...

-- Заради мого порятунку. І я насправді тобі вдячна за це. Я тільки сьогодні набагато глибше усвідомила, що ти пожертвував собою, тільки для того, щоб мене не вбили… твої друзі.

-- Це була не жертва,- заперечив Джон, - повір. Бо зараз я навіть радію, що одружився з тобою. З простою, вродливою, розумною, турботливою. З тією хто по-справжньому мені подобається і з якою мені приємно знаходитися поруч. І… я відчуваю до тебе щось більше ніж просто тепло…

Джон упіймав її погляд і продовжив:

-- Анно, я вдячний тобі за те, що ти з'явилася у моєму житті. Завдяки тобі я знову ніби ожив і почав бачити життя в яскравих тонах. Моє серце знову почало відчувати. І я хочу, щоб ти була поруч зі мною завжди.

-- Мені приємно це чути, - Анну щиро зачепили ці слова, їй було добре від того, що вона для нього щось важить.

Після вечері вони встали із-за столу. Джон подав їй руку, і вона вже зовсім не вагаючись поклала свою долоню в його, таку теплу, сильну, надійну. Разом вони рушили до будинку, де їх чекала спальня Джона. Їхня перша ніч як подружжя. Та… їй раптом зробилося холодно, але не від прохолоди, а від емоцій, які стискали груди. Кожен крок наближав її до моменту, що мав бути особливим, а натомість викликав у ній хвилювання й внутрішнє тремтіння.

Анна сповільнила ходу. Її пальці в його руці стали трохи вологими, подих — поверхневим. Вона дивилася прямо перед собою, не наважуючись перевести погляд на нього.  Джон відчув це відразу. Зупинився за кілька кроків до своєї спальні, легко натягнув її руку, щоб вона теж стала. Розвернувся до неї. У його очах було не тільки бажання, але й глибоке розуміння. Він бачив, як вона хвилюється, і йому хотілося заспокоїти її.

— Анно… — м’яко озвався він і нахилився до неї, щоб подивитися їй в очі. — Якщо ти не впевнена… якщо не готова — ми можемо цю ніч відкласти. У нас попереду ціле життя.

Анна розгублено кивнула, опустивши очі.

— Я… я не знаю, чому мені… трохи страшно. Ти добрий до мене, і я вдячна…

— Я все розумію, — перебив її Джон. — І не хочу, щоб віднині між нами було щось, що ти будеш робити із примусу. Ми проведемо ніч разом — лише тоді, коли ти сама цього захочеш. Я хочу, щоб ти почувалася в безпеці… зі мною.

Він легенько стиснув її долоню дбайливо провівши великим пальцем по її руці. Анна відчула, як її серце почало битися спокійніше. Його слова — уважні, повні поваги — огорнули її теплом. Його голос говорив про вибір, про глибоку любов, у якій вже не було місця страху. І вона оцінила його шляхетність.