Розділ 35

Анна була переконана, що весілля відбудеться в котеджі. Скромно, тихенько — так, як вона і загадала. Тільки вони удвох, ніяких гостей., ніякого свята. Але Джон зовсім неочікувано  сказав, що вони поїдуть… у Бат.

-- У Бат? — перепитала вона здивовано.

— Так. Бат -- це місто, яке створене для кохання, — усміхнувся він у відповідь.- і воно найчарівніше в Англії. Там панує приємна атмосфера, а архітектура просто вражає.

-- Це буде чудово,- тільки це вимовила Анна не наважуючись заперечити.

Бо їй раптом захотілося дозволити собі розслабитися і пливти за течією, приймати все, що будуть робити для неї. Більше не хотіла шукати прихованого сенсу в його словах, чи ставити під сумнів його дії, не хотіла будувати ілюзій. Вперше за довгий час змирилася — з його присутністю у своєму житті, з його впливом на її серце, з тим, що більше не може і не хоче бути сильною. Дозволила собі бути крихкою поруч із ним, прийняти той факт, що відтепер вона повністю у його владі, під його захистом. Не стане щось доводити та не буде намагатися втекти. Просто приймає все як є, до першої можливості, бо вірила, що колись їй випаде шанс щось змінити…

А зараз… вони приїхали до міста Бат. Тут все виглядало так наче зі сторінок старовинного англійського роману. Історичні будинки з медового вапняку ніби світліли у променях сонця, а вулиці дихали спокоєм і затишком. Навколо — кам’яні арки, квіткові балкони й дзвінке щебетання птахів у осінніх садах. Вони зупинилися на старовинній віллі на пагорбі, звідки відкривався захопливий краєвид на місто. Фасад вілли був увитий плющем, вікна — високі, з дерев’яними рамами, а усередині панувала атмосфера давньої елегантності -- розкішні портьєри, скрипуча дерев’яна підлога й насичений запах лаванди. У саду вілли вже розпочиналися приготування до весільної церемонії.

Анна стояла на терасі й дивилася на все це з легким запамороченням. Вона й досі не могла повірити, що всю цю красу він влаштував — для неї і тільки для неї. До вілли вже прибула консультантка з весільного салону. Елегантна жінка років сорока, з французьким шармом у манерах і легким ароматом дорогого парфуму. Її звали мадам Елоїз.

— Міс Анно, дозвольте мені допомогти зробити ваш день ідеальним, — сказала вона й одразу розклала кілька варіантів суконь на м’якому дивані вітальні, які привезла з собою.

Тканини переливалися перлами, блискавками, шовком і мереживом. Тут була і об’ємна сукня з фатою, і сукня з відкритими плечима, і з довгим шлейфом... Але Анна дивилася на них без тієї ейфорії, яку відчувають наречені. Вона скоріше хотіла зробити вибір, який був їй найближчий. І тому її погляд спокійно пробігся по всіх сукнях одразу — і зупинився на одній. На скромній, але витонченій: пряма, довга, з легкого атласу, з елегантним корсетом, який підкреслював талію. Без зайвих прикрас, лише чиста лінія, білий колір і бездоганний крій.

— Оця, — сказала Анна. — Вона… саме така, яка мені подобається.

Мадам Елоїз кивнула з розумінням.

— Мінімалізм — ознака вишуканого смаку. Ви будете неперевершеною.

Зачіску Анна теж обрала просту — злегка підкручене волосся, зібране частково назад, і кілька живих білих квітів вплетених у пасма. Без фати, без тіари. І ось… Анна дивилася на себе у велике дзеркало і бачила у ньому витончену жінку. Спокійну, гарну, ну, майже королеву. І хай це весілля й не було за покликом серця. Хай він і не стояв перед нею на одному коліні, і не питав "чи станеш ти моєю дружиною". Але все одно зараз була по-своєму щаслива, бо він дає їй більше, ніж вона коли-небудь мала: безпеку, ніжність, турботу. А може, колись — подарує й  справжню любов.

Чомусь саме зараз…  згадала Вітю. Чоловіка, якого колись щиро кохала. З яким хотіла розділити життя, з ким уявляла спільну родину, затишний дім, дитячі голоси вранці, вечері за одним столом… Вона вірила, що він — той самий. Але Вітя обрав іншу. Зрадив і пішов. Залишив їй лише зруйновані мрії й гірку, пекучу порожнечу всередині. Вона довго жила з цим болем. Роками тікала від себе, від спогадів, від жалю — і в результаті втекла аж сюди, в Англію. У країну, яка стала її притулком, і водночас — місцем, де потрапила у вир небезпечних подій. Її життя змінилося несподівано, підштовхнуло у стосунки, яких не шукала, до яких не була взагалі готова.

І… сьогодні вона — наречена. Стоїть перед дзеркалом у залі розкішної вілли в місті, про яке раніше тільки чула, і готується сказати “так” чоловікові, якого її серце обрало з глибокого відчуття безпеки, турботи й ніжності.

«Так… я не мріяла про такий розвиток подій. Але ж хіба життя не може бути непередбачуване? Інколи воно робить свій вибір. Нашіптує відпустити біль і бути щасливою...»

Анна вдихнула глибше, вдивляючись у своє відображення:

— Я заслуговую на щастя… — вимовила ледь чутно.

Так, вона не відчуває метеликів у животі, але натомість має повагу, має чоловіка, який дбає про неї. Який тримає її за руку та захищає. Який приймає її такою, яка вона є. Який жертвує своєю слободою заради її порятунку. І якщо навіть це не омріяний шлюб — вона спробує впустити у своє серце нову надію. Дозволить собі відчути, як це — бути дружиною дорослого, багатого, впливового чоловіка… з кримінального світу.

«Я дам собі цей шанс. Бо я варта цього. Тут і зараз...» - Анна злегка усміхнулась до свого відображення. І ця усмішка була щирою.

Сад  був бездоганно впорядкований. Все виглядало майже казково. У самому його центрі, на рівному майданчику, викладеному кам’яною плиткою кольору слонової кістки, стояв арковий навіс, оповитий живими квітами — білими півоніями, кремовими трояндами й ніжними гілками евкаліпта. Під аркою — елегантний дерев’яний столик для розпису, накритий вишитою скатертиною кольору шампанського, на ньому — документи, перо в срібній чорнильниці, келихи з ігристим вином. Біля столика стояв представник РАЦСу — чоловік середніх років, у стриманому темно-синьому костюмі. Він тримав у руках весільну теку та чекав на знак розпочати церемонію.