Розділ 34

Осінній ранок в Англії на диво видався теплим. Повітря було свіже, а сонце лагідно пригрівало землю, мовби забуло, що вже жовтень. Джон Вітмор, одягнений у зручний светр, вийшов на терасу котеджу. Він опустився у плетене садове крісло й вдихнув на повні груди. Організм швидко йшов на поправку. Турбота Анни робила свою справу. Джон дістав смартфон і набрав доньку.

— Привіт, Мелісо. Як ти?

— Привіт, тату. Все нормально. А ти де? Чому тебе вдома не видно?

— Я у відрядженні. І ще одне… я взяв з собою Анну.

На тому кінці запала пауза.

— Анну? — голос Меліси напружився. — Навіщо ти її взяв?

— Ну, вона трохи допомагає мені, — відповів Джон, переводячи погляд на відчинене вікно, за яким по сходах у вітальню спускалася Анна.

— Допомагає, ага... — Меліса гірко зітхнула. — Мабуть, в тому сенсі, як секретарки допомагають своїм босам?

— Мелісо… — голос Джона посерйознішав. — Я дорослий чоловік, і не зобов’язаний виправдовуватись. Але будь певна — все в рамках пристойності.

— Тільки не забувай, що я вже не дитина, — холодно відповіла Меліса. — І я бачу більше, ніж ти думаєш.

— Я просто хотів, щоб ти знала, де я і що зі мною все гаразд, - Джон намагався не звертати уваги на вислови доньки.

— Боже, тату, як ти міг її взяти з собою? — знову обурилася вона. - Чому саме її?

-- Мелісо, досить…

У цей час Анна вже встигла накинути тоненький плед на плечі й підійти до дверей, що виходили на терасу. Та підходити до Джона не поспішала — стояла тихенько, прислухаючись. Вона знала — він говорить з донькою. І не хотіла заважати. Усі її думки знову поверталися до тих слів, які він сказав їй кілька днів тому, про те, що вона гарна, що вона подобається йому. Ці слова ще й досі відлунювали в пам’яті — але водночас… їй не вистачало одного — головного. Він не сказав, що кохає її. І це ніби обпікало, змушувало глибше замислюватися. А ще той вибір, про який він говорив ніяк не йшов з думок. Про те, або вона приймає його таким яким він є і навзаєм отримує його увагу й турботу. А якщо наважиться суперечити, змінити його, щось вимагати, то буде поруч, але без права на цю увагу й турботу.

І ось… вибір уже зроблений. Хоча насправді вона й не робила його — життя вирішило все за неї. Вона навіть не сказала цього вголос, просто змирилася. Отож сподіватися на справжню романтику в їхніх стосунках, мабуть, не варто. Так, він буде відноситься до неї по-хорошому, по-доброму, з повагою, але… він знову ж таки не сказав, що кохає її. Чи може вона коли-небудь почути це? Чи не забагато вона хоче? Але вона хоче цього, бо сама має до нього почуття і мріє про взаємність. «Не вигадуй ілюзій», — нагадала собі подумки.

Вона не хотіла закохуватися у нього, але серце не питає дозволу. Воно тягнеться до нього — до його голосу, який би хотіла незкінчено слухати, до його обіймів у яких би хотіла сховатися від усього світу, до його очей у яких би хотіла потонути. Поруч із ним у неї ніби все палає всередині, а серце стукає у шаленому ритмі змушує забувати те, що хотіла сказати. Бо вона кохає його. Чи може лише хоче так думати? Бо тоді, ніби легше виправдати свою присутність поруч  з ним. Анна заплющила очі, відчуваючи, як у ній все сплуталося — почуття, страх, мрії. Вона не знала відповіді. Але знала одне: він для неї став важливим, потрібним. Вона хоче його ласки, уваги, турботи, але найбільше того, щоб він сказав, що взаємно кохає її.

Завершивши дзвінок Джон поклав смартфон у кишеню, повільно підвівся й відійшов на край тераси. Його руки опустилися на дерев’яне поруччя — гладенькі, відшліфовані, ще трохи теплі від вранішнього сонця. Він на мить замружив очі, ніби намагався зібрати думки до купи, але у нього це ніяк не виходило. Тоді він і помітив її, що вона стоїть у дверях, загорнута в плед, така тендітна, така прекрасна. Її погляд був уважним, але водночас збентеженим — ніби вона і хотіла підійти до нього і водночас боялася, не наважувалася.

— Анно, підійди до мене, — покликав він.

Вона відразу підійшла, плед спав з плечей, але Анна не звернула на це уваги. Весь її світ зараз був у його очах.

— Як ти себе почуваєш? — спитала.

— Завдяки тобі — набагато краще, — його голос був оксамитовий, із легким хрипом. — Твоя турбота... це  справжнє диво. Це навіть більше, ніж я заслуговую.

Їхні погляди зустрілися. Спершу — коротко, несміливо. Потім — глибше, відвертіше. Так, як мов дві душі, щойно впізнали один одного й більше не могли стримати цей потяг… Джон зробив крок ближче, і… його губи накрили її вуста — чутливо, ніжно… але в ту ж мить із нестримною пристрастю, яка розгоралася між ними. Анна здригнулася, затремтіла — від хвилі тепла, яке охопила її тіло. Його поцілунок збуджував, туманив розум. Вона відчувала, як його пальці торкнулися її щоки, як він ніби утопився в її ароматі, в її подиху. Час зник. Простір зник. Лише серце билося дико, в скронях стугоніла кров, а ноги ледь тримали. Їй здалося, що вона зараз втратить свідомість — від несподіваної насолоди, від цього солодкого, небезпечного поцілунку, що зруйнував усі її внутрішні заборони. Та головне вона… вона більше не хотіла опиратись, суперечити, відмовлятися. Вона хотіла повністю належати йому і тільки йому.

Його губи відірвалися від неї — повільно, неохоче.  Він вагався, чи варто переривати цю мить, чи піддатися пристрасті. Бо він відчував, як вона вся палає — у вогні бажань і що їй хотілося ще одного дотику, ще однієї миті, глибшої, тривалішої. Йому теж цього хотілося, але зупинився, бо ще не час.

Анна трохи відступилася від нього, хоча її тіло тягнулося до нього, ледве стримуване розумом. Вона мусила зупинити себе. Бо не мала права. Бо він — господар. Він — той, хто вирішує, коли можна переступити межу, а коли треба зробити крок назад. Їй залишалося лише стояти, намагаючись вирівняти дихання й несміливо дивитися на нього, ковтаючи в собі бурю пристрасті. Вона бачила у його очах тепло, але водночас відстороненість — ніби він не наважився втрачати над собою контролю.