Розділ 33

Минув ще день і Джон вже почувався себе набагато краще. Він навіть сів на ліжку, спершись руками об матрац, відчуваючи, як життя знову пульсує в його тілі. Підвів голову та подивився у вікно, на бліде небо з думкою про те, як дивно влаштоване його життя. Вже багато років в кримінальному світі — а він усе ще живий, усе ще лорд, усе ще при владі. Немовби доля вперто не дозволяла йому зникнути, розчинитися у безіменній тиші. Скільки разів усе могло закінчитися — але не закінчилося. Це було не вперше. Поранення, біль, кров, ризик — він знав усе це занадто добре. Його тіло пам’ятало кулі, удари, шрами — але й пам’ятало, як виживати. Його свідомість навчилася підійматися після кожного падіння. І ось він знову вистояв. Знову переміг. Але навіть у цьому, здавалося б, безмежному просторі сили та впливу, були межі, закони. Правила, які не він встановлював — але яких мусив дотримуватись. І найгірше те, що ці правила змінювались. Приходили нові гравці, нові методи. Інші цінності. Але якщо хочеш залишитися і надалі в грі беззаконня варто приймати правила. Інакше тебе зітруть, загризуть, знищать…

Піти з кримінального світу? Джон не раз про це думав. І він міг би відійти красиво, з повагою. Навіть якби  його й не відпускали, все одно знайшов би спосіб. Та правда була в тому, що він не хотів. Цей світ, із брудом, небезпекою, грою на межі — це був його світ. Він у ньому виріс, він у ньому створив себе, він у ньому став кимось. І йому це подобалось. Цей адреналін, цей ризик, ця влада — це був його кисень.

Але тепер у його житті з’явилась Анна. Тиха, ніжна, занадто молода, занадто чиста для нього. Вона не мала проблем із законом, була непричетна до будь-яких темних справ і звикла довіряти людям. І вона стала жертвою його світу. Він втягнув її в це. І тепер мусить одружитися, не через романтику, не через вибір — через обов’язок. Через необхідність її захистити від своїх так званих «друзів», які знають, що означає слабкість, і як нею скористатися. Але зараз він зрозумів: якби й не було ніякого примусу… він би, можливо, і сам захотів би одружитися з Анною. Не одразу. Але зрештою — так.

Бо поруч з нею він змінювався. Не радикально, не зовні, а десь глибоко всередині. Йому було страшно це визнавати, але ще страшніше — не визнати цього. І хай там як, але він так і залишається Джоном Вітмором. Лордом. Людиною з репутацією, за яку вбивають. І йому це подобається і він  не збирається змінюватися всупереч внутрішнім бажанням. Він буде любити Анну, але залишиться таким, яким є. І світ навколо і на далі залишиться його світом. Його темною імперією, де править гроші, жорстокість, сила. І де навіть любов має бути готовою боротися.

До кімнати несміливо зайшла Анна. Трохи притримала двері, які легенько скрипнули, і зробила крок уперед, ніби перевіряючи, чи доречно зараз з’явилася. Вона відразу подумала, який він гарний у цій простій сорочці, але… все одно виглядає сильним та небезпечним.

— Доброго ранку, — привіталася.

— Доброго ранку, — привітався він взаємно з усмішкою. — Я радий тебе бачити. Як ти?

Її щоки легенько порожевіли, вона опустила очі та зробила ще кілька кроків у кімнату.

— Зі мною все добре. А ви як себе почуваєте?

— Значно краще, — відповів він спокійно, але з тією ноткою тепла, яка змушувала серце Анни прискорено битися. — Ти мої— найкращі ліки.

Вона зніяковіло усміхнулась, не знаючи, куди подіти руки.

— Ви… говорите такі речі від яких мені стає незручно.

— Я зовсім не хочу тебе бентежити, —  відповів Джон,- я просто хочу, щоб ти знала про це.

Його слова злучали в її свідомості як бальзам блаженства.  Їй було не тільки приємно, а навіть більше. Це було як ковток свіжого повітря після занурення у темряву. Він — чоловік, якого бояться, поважають, якого слухають. Чоловік, який жив на межі. І раптом — ця людяність. до неї з його боку. Просто до неї. Вона була потрібна… такому як він. І це відчуття п’янило.

— Посидь,- попросив Джон.

— Гаразд, — кивнула.

В очах Анни з’явилась рішучість. Вона сіла навпроти нього, на край крісла, тримаючись рівно, але плечі все одно були трохи напружені. Крадькома подивилася на нього, й усміхнулась невловимо жіночою усмішкою, у якій змішувалися і сором’язливість, і цікавість, і бажання — бути з ним поруч.

— Я тут подумала, що тепер, коли ви повернули «Музу», — сказала Анна. — То у мене є можливість закінчити реставрацію цього полотна. Там залишилось не так багато. Я… хочу довести свою роботу до кінця.

— Це багато про тебе говорить, — відповів Джон серйозно. — Уміння закінчувати, навіть коли важко, — це рідкісна якість.

Анна ледь знітилась, але не опустила очей.

— Я повністю реставрую цю картину. Обіцяю.

— Щойно ми повернемося до маєтку, то зможеш зайнятися цим. І я буду вдячний тобі за це.

Вона раптом відчула душевну близькість з ним. І на кілька секунд між ними запанувала незручна тиша..

-- До речі… реставрація «Музи» — не єдина обіцянка, яку тобі доведеться виконати,-
Анна підняла на нього очі — повільно, збентежено і тоді він додав.- Наш шлюб. Ти пам’ятаєш?

Її губи ледь розкрились, щоб щось відповісти, але вона нічого не сказала. І не тому, що не мала що. А тому, що в той момент відчула, як усе всередині стискається — не від страху, а від цього моменту. Ця розмова, цей погляд, і… його голос.

— Я вже змирилася… —  мовила. — З тим, що мені доведеться вийти за вас заміж, щоб… жити, щоб мати захист. І я приймаю це.

Джон не одразу відповів, бо був здивований тим, що вона більше не заперечує, Уважно придивився до її вигляду і зрозумів, що вона дійсно змирилася зі своєю участю.

— А чи готова ти прийняти мене таким, яким я є?— запитав раптом, неочікувано. — Без ілюзій. Без надії, що я колись можу стати іншим.

— Не знаю, — чесно відповіла. — Я думаю… я б хотіла, щоб ви… ти змінився. Щоб відмовився від… усього кримінального… Хотіла б, щоб ти став… чесним. Щоб ти не жив у світі, де кров важить більше, ніж слово. Я б хотіла вийти заміж за людину, яка не має нічого спільного з мафією. За людину, яку не переслідує минуле, і якій не треба захищати себе ціною чужого життя.