Розділ 31

Ранок настав непомітно. Світло сірого неба проникало крізь вікна котеджу, пробиваючись до стін, які ще зберігали нічний холод. По всій будівлі відчувався запах медичного спирту… Лікар втомлений, з темними колами під очима, нарешті вийшов з кімнати лорда Вітмора, стискаючи свою сумку. Він коротко сказав Віталію Леонідовичу кілька технічних фраз і швидко зник у коридорі.

— Слава Богу, він житиме, — вимовив Віталій вголос, залишившись наодинці біля дверей спальні і його плечі помітно опустились, ніби з них впав невидимий тягар.

Анна, яка й досі не відходила далеко, відразу підійшла ближче до нього, не приховуючи хвилювання.

— Як він? — запитала вона майже пошепки.

Віталій Леонідович перевів на Анну погляд. Його риси, зазвичай стримані, зараз пом’якшали. Брови злегка зійшлися на переніссі, в очах з’явився сум  і щире співчуття. Він мовби на мить забув про правила, про обов’язки, про те, ким є, — просто дивився на Анну, як на людину, яка потрапила у паску непростої ситуації й тепер страждає.

— Загрози життю немає. Куля пройшла навиліт, тому серйозних ушкоджень внутрішніх органів нема. Відновиться. Хоча кілька днів буде під наглядом, — відповів він.

Анна зробила крок до дверей, але зупинилася:

— А можна... можна мені до нього? — її голос був несміливим, наче вона боялась почути "ні".

Віталій Леонідович на мить замовк. Поглянув на двері, потім знову на Анну. У нього, було безліч причин не дозволяти цього, але він не міг їй відмовити.

— Можна, — дав згоду відступаючи у бік. — Але ненадовго. Йому треба відпочивати.

Анна подякувала лише кивком голови і обережно відчинила двері до кімнати. Продавлюючи клубок у горлі вона зайшла намагаючись ступати якомога тихіше. У кімнаті було напівтемно. Фіранки були трохи прочинені, і ранкове світло падало на білу постіль на якій лежав Джон. Він лежав на ліжку занадто  блідий, а його щоки втратили звичну твердість рис. Плече було перебинтоване, з-під якого просочувалась рожева пляма. Груди підіймалися повільно й рівно — він дихав. Але свідомість ще не повернулася. Наркоз і виснаження тримали його у глибокому, важкому сні, схожому на забуття. Анна підійшла ближче, крадькома, наче боялася порушити його спокій. Сіла на край ліжка. Поглянула на його руку, нерухому, сильну — і беззахисну. І відразу безупинно заплакала. Сльози текли по щоках, капали їй на коліна. Їй захотілося доторкнутися до його руки, але не наважилася. Її пальці зупинилися майже поруч з його пальцями.

«Чому я за тебе почала так хвилюватися? Чому ти мені небайдужим? Чому так боляче бачити тебе у такому стані? Чому я боюсь тебе втратити?» --   ці питання зненацька пропливли у її думках, коли вона дивилася на нього.

— Повертайся… будь ласка, — прошептала не знаходячи відповіді на жодне з запитань, а потім все ж наважилася ледь торкнутися його руки кінчиками пальців. – Ти потрібен мені.

Сльози все ще текли, але тепер вони змішувалися з тремтінням у голосі. Її серце стискалося від страху й водночас пульсувало теплом — тим самим новим, несподіваним почуттям, що, здавалося, вже давно жило в ній, але зараз вперше дало про себе знати так голосно. 

Віталій Леонідович… так і продовжував стояв у дверях, не рухаючись. Він спостерігав за Анною — тендітною дівчиною з розпачем в очах, що сіла поруч із Джоном, і щось у ньому ще сильніше защеміло. Йому стало дедалі більше жаль не тільки Джона, якого він знав як сильного, незламного, але й Анну. Зовсім чужу в цьому суворому світі.  Його пронизало співчуття. І, можливо, віра в те, що навіть у темряві мафіозного світу ще може народитися щось людське. Він ще декілька хвилин мовчки постояв біля дверей. Зітхнув, підійшов ближче до Анни й обережно торкнувся її плеча.

— Анно, тобі треба поспати, — його голос звучав майже по-батьківськи. — Піди відпочинь трохи. А я побуду біля нього, нагляну за ним.

Анна підвела на нього очі — червоні, заплакані, але сповнені рішучості.

— Я не піду, — сказала впевнено. — Я хочу бути біля нього. Хочу піклуватися про нього… Якщо дозволите, я лишуся. Я не заважатиму. Прошу…

У її голосі було стільки щирості, стільки теплоти, що Віталій замовк. Він мовчки дивився на неї ніби зважуючи щось у собі, в глибинах свого досвіду й болю. Нарешті злегка кивнув.

— Добре, — відповів. — Але, якщо помітиш, що йому стає гірше — покличеш.

Він уже збирався вийти, коли зупинився. Подивився на неї знову — довше, глибше. І щось у його погляді змінилося. Стало теплішим, але водночас важчим.

— Анно… — вимовив він, трохи хрипло. — Я… я хотів би попросити вибачення.

Анна здивовано звела брови.

— Це я втягнув тебе у все це, — сказав відвертаючи погляд. — Через мене ти зараз тут. У цьому домі, серед цих людей, серед крові й небезпеки. Ти не повинна була цього бачити. Не повинна була цього знати. Це не твій світ, ти — не звідси. Ти… ти талановита, розумна, добра. А я… просто використав тебе, коли запросив до Англії. Не одразу, не навмисне, але… зрештою, саме я привів тебе сюди.

Анна мовчала. Вперше вона бачила Віталія Леонідовича, не як холодного члена цього мафіозного світу — а як людину з болем і з совістю.

— Мені шкода, — додав наостанок. — Щиро шкода.

І лише після цього він розвернувся й вийшов, залишивши Анну наодинці з Джоном і власними думками. Та у дверях ще раз обернувся — лише на мить — і в його очах було щось схоже на вдячність, а може… полегшення.

Кімната знову занурилась у тишу, як тільки за Віталієм Леонідовичем зачинилися двері. Анна залишилася сам на сам з Джоном, який так і лежав нерухомо дихаючи рівно та глибоко. А вона так і сиділа поруч, тепер вже міцно тримаючи його за руку, ніби цим могла передати частинку свого тепла. Її погляд ковзав по його рисах обличчя — сильних, мужніх, і таких спокійних. Не знала, чи відчуває він її присутність, чи ні. Але вірила, що її турбота допоможе йому скоріше прийти до тями.

Протягом дня вона обтирала йому лоб, коли з'являвся піт, поправляла ковдру, приносила чисту воду, а що як він опритомніє і захоче пити. Вона відчувала потребу доглядати за ним, турбуватися. А ще говорила до нього. Просто промовляла слова, сповнені надією ніби він міг її чути.