Розділ 30

Вже наступного дня план почав набирати обертів. Лаура, згідно з домовленістю, передала детальну схему маєтку колекціонера. Розташування камер, охорони, час зміни варти… Як і обіцяла усе що потрібно, до останнього гвинтика. Тільки тоді Джон наказав Віталію Леонідовичу зібрати потрібних людей. Професіоналів, тих, хто не ставить зайвих питань. Усе  мало відбуватися мовчки, точно й швидко. І коли вночі запанувала повна темрява і на небі, як на руку не було зірок люди Вітмора проникла у будинок Річарда Ґрея.

Вони увійшли без злому та обеззброїли охорону — швидко й безшумно. Без зайвого галасу знайшли кімнату, де зберігалася «Муза» та зняли її зі стіни. І через двадцять хвилин шедевр уже лежав на задньому сидінні темного седана, який мчав нічним шосе в бік лісу. Де на них чекав лорд Вітмор — стоячи зосереджено біля однієї з автівки, поруч із ним стояв Віталій Леонідович з рацією у руках, а трохи далі декілька озброєних охоронців.

Проте Річард Ґрей дізнався про пограбування майже миттєво. Він кинувся в погоню, не чекаючи подробиць про проникнення до свого маєтку — лише коротко наказав своїм людям:

— Їдемо. Я сам із ними розберуся.

Річард Грей чудово знав, хто стоїть за цим. Його чуття ніколи не підводило. Звичайно, що лорд Вітмор. Це міг бути лише він. І хоча Грей розумів, що Джон вважає картину Клімта своєю, сам Річард не збирався віддавати те, за що заплатив великі гроші.

Тим часом дві чорні автівки загальмували біля Джона Вітмора. Люди у масках вийшли з салонів, ще не здогадуючись, що за ними тягнеться хвіст. Але вже за мить фари трьох інших авто засліпили їх. Машини Ґрея зупинились навпроти. Двері відчинились — з салонів вийшли озброєні до зубів чоловіки, які одразу навели пістолети на людей Вітмора. Запанувала смертельна тиша. Річард Ґрей теж вийшов із машини. Його пальто майоріло на вітрі, а погляд був злий, нахабний, пронизливий. Він підійшов ближче, не зводячи очей з Джона.

-- Я й на краплину не сумнівався, що зустрінуся саме з тобою… Вітморе, — заговорив Річард голосно.— Це моя картина, я за неї заплатив, а твої люди у мене щойно викрали її.

Джон лише злегка посміхнувся, залишаючись стояти на місці.

— Заплатив? Кому? Тому, хто вкрав її в мене? Я не давав згоду на продаж. Це моя власність. А зараз я просто повернув те, що належить мені.

— Те, що належало тобі, — виправив його Ґрей. — А тепер належить мені. Я картини не крав. Я купив її на аукціоні, офіційно…

— Справді? Цікаво, як вона потрапила на аукціон? Річарде, не грай зі мною в закони, — голос Вітмора став різким. — Ми обидва знаємо, що не було ніякого аукціону. Зараз ми про честь. І про власність, яка не продається. Особливо за спиною.

Ґрей зробив ще крок, але залишався позаду своєї охорони.

— Ти хочеш поговорити про честь? Ти? Той, хто посилає злодіїв уночі, як щур? Ти мене розчарував, Джоне.

— А ти мене ніколи й не дивував, — з холодом відповів Вітмор. — Ти просто черговий колекціонер, який думає, що все можна купити. Але є речі, які не продаються. І ця картина — одна з них.

— Все продається і купується. І я цю картину купив, — в очах Ґрей горіла лють. — Тому поверни мені моє по хорошому. Якщо не повернеш, доведеться погратися у стрілянину.

— Не треба мене тут залякувати, — спокійно на те відповів Джон. — Не цього разу.

Ґрей на мить замовк. Потім озирнувся на своїх людей, і знову глянув на Вітмора.

— Ну що ж. Ти зробив свій вибір,  тоді війна.

— Хай переможе найсильніший, — кивнув Джон.

І це… виглядало так… Серед нічної тиші лісу, по обидва боки залитої місячним світлом галявини, застигли автомобілі — мов дві мовчазні армії перед боєм. Їхні фари були вимкнені, й тільки матові обриси металевих кузовів виокремлювались із темряви. За ними ховались озброєні люди. Зліва стояли люди Річарда Ґрея. Вивірені рухи, чіткі позиції, мов у добре навченої спецгрупи. Вони не потребували слів — кожен знав, що й коли робити.

Праворуч — люди Джона Вітмора. Менш стримані, більш загартовані вуличним досвідом. Вони тримались близько до своїх машин, занадто спокійні й водночас уважні. Один стискав у руках пістолет, інший — обріз, а хтось — навіть снайперську гвинтівку. Їхній стиль був інший — жорсткий, імпульсивний, але не менш небезпечний.

Повітря ніби розривалося від напруги. І раптом — один з хлопців Ґрея, не витримавши натиснув курок. Один єдиний постріл, який змінив усе. Бо у відповідь галявину розірвали черги пострілів. Кулі засипали автомобілі з усіх боків, вибиваючи з металу іскри. Машина Ґрея диміла з одного боку, а потім двигун різко спалахнув вогнем. Ліс ожив. Птахи злякано зірвались з гілок. Деякі кулі врізались у стовбури дерев, тріска летіла у всі боки. Галявина перетворилась на поле бою, а ніч стала мовчазним свідок мафіозного пекла… постріли, крики, кров… Та раптом Джон схопився за плече. Його обличчя перекосив біль, він зробив крок назад, втрачаючи рівновагу.

— Якого біса… — прохрипів він, притискаючи долоню до рани, з якої сочилася кров.

— Джоне! — крикнув Віталій Леонідович та миттєво підбіг до нього.

Не роздумуючи, він підхопив лорда під руку і практично волоком потягнув до чорного позашляховика.

— Тримайтеся. Не втрачайте свідомості. — голос у Віталія Леонідовича тремтів, але руки діяли чітко.

Двоє охоронців прикривали їх щільним вогнем, поки Віталій ривком відчинив задні двері та підсадив Джона всередину, на сидіння, і втиснув бинт, що дістав з аптечки, просто в рану.

— Ви житимете, чуєте? — бурмотів Віталій Леонідович, оглядаючи Джона.

І тут… несподівано постріли стихли. Спершу було кілька секунд тиші, а потім повне мовчання. Люди Вітмора, не вірячи в те, що відбувається почали визирати з-за укриття. А з протилежного боку галявини машини Ґрея вже почали повільно від’їжджали. Не стали більше стріляти та наступати. Вони просто… поїхали.

— Що, трапилося? Чому це раптом? — пробурмотів один з охоронців, опустивши зброю.