Розділ 29

Джек мовчав декілька хвилин. Витер долонею розбиту губу, а потім додав із гірким презирством у голосі:

— Є ще дещо… Насправді я знаю де шукати Лауру… Вона не тільки кинула мене та забрала всі гроші після продажу картини. Вона... тепер спить із ним. Стала його коханкою. Цього... колекціонера.

— Справді? - очі Вітмора ледве помітно звузилися.

— Так. Вона дурила мене, Джоне. Від самого початку. А я то гадав, що сам її спокусив, що забрав її у тебе, але… вона з першої хвилини знала, що робить. Вона з нас обох зробила дурнів. Лаура — блискуча акторка, брехуха, маніпуляторка. Вона з тих, хто може дивитися тобі в очі, ніжно торкатися твого тіла… і водночас вбивати тебе повільно, безжально. Вона… небезпечна.

— Хто цей колекціонер? — суворо запитав Джон, зробивши крок ближче.

— Він кожного разу називає себе по-іншому. Тому не знаю, яке він зараз використовує ім'я. Він такий старий. Зморшкувате обличчя, проте з дивно ясними очима. У його погляді немає емоцій — лише холодна обчислювальна машина. Він володіє маєтком під Йорком, з охороною, як у військовій базі. Його галерея — картини, які офіційно не існують, приватна, закрита. Викрадені, втрачені, списані з музеїв. Він збирає те, що інші бояться навіть зберігати. Усе в нього — через посередників, з грошима на офшорах.

Вітмор напружився. Погляд його став важким:

— Як він перед тобою відрекомендувався? — запитав Джон, який вже починав здогадуватися про кого йде мова.

Джек підняв голову та відповів:

— Річард Ґрей.

На якусь мить у вітальні запанувала тиша. У Вітмора сіпнулася щелепа, його здогадки виявилися правдою. В очах спалахнув ледь помітний вогонь.

-- Отож Гоей! - Джон від гніву стиснув долоні в кулаки. — Старий покидьок... який ганяється за рідкісними картинами. Знаєш Джеку, а він то знав, що я маю «Музу» Клімта. Навіть хотів її у мене купити. А я відмовив, сказав ще не час для продажу. Спершу треба її реставрувати. Ти ж знаєш реставровані картини коштують набагато більше ніж занедбані. А тут йому так пощастило… бо без сумніву ти продав йому мою картину за меншу ціну.

Вітмор обернувся до Джека, який опустив очі у підлогу і додав.

— Це не просто пограбування. Це вже війна, і я не збираюся програвати.

Настала знову тиша. Джек навіть не наважився кліпнути. Вітальня потопала в напівтемряві, як і думки Джона. Минуло кілька хвилин, коли він прийняв рішення та підійшов ще ближче до Джека і став над ним.

— Отже, слухай мене уважно, — голос Джона був холодний і рішучий. — Ти в’яжешся з Лаурою і передаси їй мою пропозицію.

Джек підвів очі, але не наважився щось сказати.

— Скажеш їй, що я готовий на “подвійну гру”. Картина за нову долю, а також  її нове ім’я, нові документи… багато грошей. Втеча за кордон, де її ніхто не знайде.

— Ти… серйозно? — перепитав Джек, ледь стримуючи нервовий сміх. — Вона навіть на мій дзвінок не відповість. Вона навіть слухати мене не захоче...

— Твоє завдання — змусити її захотіти, — перебив Вітмор, нахилившись, так, що Джек відчув холод його погляду шкірою. — Ти у моїй владі Джеку. Або ти робиш те, що я кажу, або підеш з цього світу так само швидко, як ти забув про нашу дружбу.

Джек облизав потріскані губи, тяжко ковтнув повітря:

— Добре… добре, я все зроблю. Але якщо вона навіть трубку не візьме… якщо вона відчує пастку…

— Не роби з себе жертву, — крижано додав Вітмор. — Ти зрадив мене. Ти викрав мою картину, продав її, а тепер забереш назад.

Джек кивнув. Повільно. Покірно. Без шансів. Вітмор відвернувся. Його обличчя ніби скувала сталь. Але в очах… в очах горіло полум'я помсти. Почалася нова гра. І тепер він був її головним гравцем.

Тим часом Анна, яка затаївшись на сходах, дослухалась до кожного слова. Її серце билося шалено, а долоні стали холодними, хоч у будинку було тепло. Вона знала, що не мала права тут бути. Знала, що бути знову свідком це небезпечно. Але не могла відірватися. А потім…  один невчасний рух… скрип дерев’яної дошки під ногою — тихий, майже невиразний, але в атмосфері абсолютної напруги він пролунав, як грім. Джон та Джек різко повернули голови до сходів.

— Що за... — хрипко прогарчав лорд.

Анна хотіла сховатися, але було запізно. І тому вимушено підвелася, випрямилася і повільно почала спускатися сходами. Її пальці судомно стискали поручні, ноги підкошувалися, але вона йшла, як засуджена на суд. Прокручуючи у думках, як їй вийти з цієї ситуації.

— Анна, — голос Вітмора був льодяний, без прихованого гніву. — А я бачу, ти любиш підслуховувати чужі розмови.

— Н-ні... — вона ледь чутно відповіла, але потім випросталась. — Тобто… так. Але… я не хотіла. Просто…

— Просто? — Вітмор зробив крок до сходів і Анна відчула, як в її жилах стигне кров. — Ти навіть не уявляєш, в які справи знову втручаєшся.

В голові Анни промайнула думка, що на цей раз їй точно — кінець. Її спіймали. А вона то знає і  бачила, на що здатен цей чоловік. І тому в ту мить страх узяв верх над іншими емоціями.

— Не вбивайте мене, — випалила вона майже пошепки. — Будь ласка. Я можу бути корисною.

Вітмор спохмурнів, його брови скинулися догори. Джек здивовано підняв голову.

— Анно, ти ж знаєш вбивати я тебе  не збираюся. Але як ти можеш бути корисною? Оце вже цікаво, — холодно перепитав лорд. — Дуже цікаво. То як саме?

Анна глибоко вдихнула, збираючись з духом.

— Лаура з Джеком не захоче спілкуватися… Тому я можу зв’язатися з нею і запропонувати зустрітися. Це не викличе ні в кого ніяких підозр. А при зустрічі удамо, що ніби зустрілися дві подруги. І я їй перекажу, що ви даєте їй шанс… нове життя… може, вона послухає. Може, погодиться допомогти вам повернути картину.

Декілька секунд Вітмор мовчав. Лише важко вдивлявся в її обличчя. Потім повільно підійшов ближче — настільки, що вона відчула вібрацію від його гніву.

— Отож, ти хочеш мені допомогти? —перепитав він. – Анно, мені зовсім не подобається, що ти лізеш у мої справи.  А може ти шукаєш можливість утекти. То знай у тебе нічого не вийде.