Розділ 28

Минула десь година, а Джон все ще сидів у тиші свого кабінету, відхилившись на масивну спинку шкіряного крісла, і вдивлявся у далечінь за вікном. Усе всередині нього змішалося — і визнання своїх почуттів, і злість, і розчарування, і гіркота. Він повірив Анні. Вперше за довгий час його серце довірилося без доказів, без вагань. І він знав — вона не крала картину Клімта. Як він взагалі міг подумати, що Анна здатна на злочин. Така тендітна, ніжна, проста… Але ж він і гадки не мав, що її могли підставити і тим більше зрадити його.

Джек — його друг дитинства, брат по зброї, людина, з якою вони роками стояли пліч-о-пліч виходить здатен на таку підлість. Все несамовито важко було повірити й ще важче визнати цю правду. І насамперед  боліло не те, що Джек спить з Лаурою — зрадою тіла його вже не здивуєш. Про їхній роман він підозрював давно. Боліла інша зрада. Те, що вони об'єдналися, щоб обікрасти його. Хай би там сама Лаура, зрада якої йому б залишалася байдужою. Але Джек… Та зараз вже нічого це немає значення. І навіть хто це запропонував, хто вигадав план крадіжки — Лаура чи Джек — теж не мало значення. Для нього вони обидва винні. І обидва мають відповісти. Тепер було найважливіше знайти їх та повернути «Музу», те що по праву належало йому. Джон різко підвівся з крісла, відчинив двері кабінету і покликав охоронця, а потім коротко наказав:

— Поклич Віталія Леонідовича. Негайно.

За кілька хвилин до кабінету зайшов помічник. Як завжди серйозний, і готовий до виконання будь-якого наказу.

— Знайди Джека і Лауру, — твердо наказав Джон. — Мені байдуже, де вони. Я хочу їх бачити до заходу сонця.

Віталій Леонідович мовчки кивнув, давши зрозуміти, що готовий виконати наказ і так же само мовчки вийшов з кабінету.

День тягнувся повільно, мов у в’язкому сні, а кожна хвилина здавалася випробуванням. У котеджі панувало гнітюче мовчання, а лорд Вітмор так і не полишав свого кабінету. Він продовжив сидіти у кріслі, задумливо крутячи в руці склянку з коньяком, якого так і не збирався пити. Його очі були похмурі й насторожені, які втупились у вхідні двері кабінету. Він чекав. Очікування було, мов катування. Віталій Леонідович, десь полює на Джека і на Лауру… на зрадників.  І Джон знав, що він їх знайде, це питання часу. Хотілося лише одного — щоб хоч ця історія нарешті мала кінець. Але година змінювала годину і поки що не було ніякої звістки….

Тим часом Анна лежала у кімнаті нагорі, дивлячись у стелю. Вона ніби застигла між двома світами — тим, що знала, і тим, що починала впізнавати. В її душі вирував хаос. Скільки б вона не переконувала себе, що Вітмор — злочинець, безжальний і холодний, це більше не рятувало. Образ лорда не йшов з її думок. Його очі, його голос, навіть його мовчання — усе починало чомусь хвилювати, бентежити, набувати іншого значення. Чому він її приваблює? Чому серце завмирає, коли він поруч? Це було безглуздо. Небезпечно. Але щиро. Анна намагалася розібратися у власних емоціях, розкласти почуття по поличках. Та з кожною хвилиною все чіткіше розуміла — почуття вже не слухаються розуму. Вони вирвалися з-під контролю і це лякало її найбільше. Бо Джон був зовсім не тим чоловіком, у якого варто було закохуватись. Та хіба вона могла наказувати своєму серцю?

Вже надвечір тиша в котеджі, яка панувала цілий день, була раптово порушена. Анна здригнулася від глухого гуркоту, який долинув знизу, а за ним — голоси, рвучкі, збуджені, короткі команди. Усе це здавалося далеким, але тривожним, що змушували її завмирати, лежачи на ліжку. Спершу хотілося залишатися байдужою. Нехай світ за дверима летить шкереберть — їй все одно. Вона більше не хоче бачити та чути, що відбувається навкруги лорда. Не хоче більше ставати свідком нічиїх дій.

Але думки почали, як на зло, настирливо шептати: «Що там відбувається? Може, це знайшли Лауру, Джека... картину?»

Її внутрішні переконання ще опиралися, але цікавість, тривога, передчуття — взяли верх. Анна повільно підвелася. Кожен її рух був обережним, мов вона боялася розбудити щось небезпечне. Ступила босими ногами на холодну підлогу, підійшла до дверей, затримала подих і... нишком, прочинила їх. З темного коридору вона мала обмежений огляд, але звуки стали чіткішими. Внизу, біля головного входу, панував рух. Голоси охорони, важкі кроки, нервові окрики. І тут — вона побачила його. Джека.

Двоє охоронців майже тягли Джека між собою. Він ледь тримався на ногах, голова була похилена, волосся скуйовджене, одяг брудний і порваний, обличчя в синцях та крові. Побитий. Знищений. Не схожий на того самовпевненого Джека, якого вона бачила тоді у майстерні. Анна прикусила губу. Холод пробіг по спині. У ній боролися відраза, співчуття й страх. Вона не знала, чи звинувачувати себе у тому, що через неї Джека, знайшли, побили чи радіти, що вона змогла себе виправдати. І взагалі чи справді Джек та Лаура винні, чи не помилилася, вона звинувачуючи їх.

Анна продовжувала стояти біля дверей. Її серце билося від страху, сковувало груди. Все тіло напружилося, мов натягнута струна. Вона б мала залишитися у кімнаті, як і обіцяла собі. Але втриматися не змогла. Вона мусить знати правду хто насправді викрав картину Клімта й підставив її. Попри страх і жаль, Анна обережно, майже беззвучно, вийшла з кімнати. Її кроки були легкими, босі ступні торкалися підлоги, мов тінь привида. Вона повільно пройшла кілька кроків до поручнів на сходах. Опустилася на підлогу й сховалася за масивними дерев’яними балясинами, наче дитина, що підглядає за дорослим світом. Звідси їй відкривалася частина холу. Анна усвідомлювала, що знову поводиться, як небажаний свідок, який завжди опиняється не в тому місці й не в той час. Та вона вже давно стала частиною цієї темної гри в яку її не запрошували і вона не по своїй волі опинилася у ній. І тепер — мусить знати правила. Бо виживуть тут лише ті, хто не просто грає, а вміє прораховувати кожен хід. Вона затамувала подих. Тепер залишалося тільки чекати, чути, бачити і дізнатися правду, бо більше не могла дозволити іншим обмовляти себе.