Розділ 27

Джон не зрушив з місця. Його пальці стискали край столу, щелепа напружилася. Він пильно вдивлявся в Анну з сумнівним зосередженням.

— Знову шукаєш виправдання? — кинув він. — Знову вигадуєш? Думаєш, це мене переконає?

— Я нічого не вигадую, — голос Анни затремтів, але вона не відвела очей. — Подумайте, якби я дійсно викрала картину, хіба я б залишила її невідомо де? Я ж навіть не мала часу її заховати. Ви ж самі мене знайшли, ледь я ступила до аеропорту.

Джон мовчав, ніби розмірковуючи над тим, що вона говорить.

— І ще... — Анна зібралася з думками, тоді як серце шалено гупало у грудях. — Джек намагався витягнути з мене подробиці про реставрацію якогось незвичайного полотна. Він заходив до майстерні удаючи що просто так, а насправді цікавився чому ви найняли  мене на роботу. Тобто найняли на роботу реставраторку, яка спеціалізується на картинах XVIII–XIX століття. Саме Джек цікавився чи не доручили ви мені реставрувати цінну  картину.  А Лаура…, я помітила як вона дивиться на Джека, а він на неї. Повірте, їм є що приховувати. А у мене не було ні можливості, ні часу, ні бажання красти. І навіщо? Я ж збиралася покинути Англію. У мене була одна мета повернутися додому.

Джон мовчки слухав, його очі ніби впивалися в неї. І Анна вловила, як у його погляді промайнули сумніви, або, можливо, визнання логіки її слів. Але… наступної миті він гучно гримнув:

— Досить!

Анна здригнулася. Його голос прорізав повітря, змушуючи її завмерти. Він випростався:

— Якщо ти була настільки впевнена у своїх підозрах, — вимовив він повільно, суворо. — Чому не сказала мені про це одразу? Чому мовчала?

Анна відкрила рот, але нічого не стала відповідати. А що вона має відповісти? Що тільки ось нещодавно зібралася з думками, пригадала факти з минулого  і склала їх до купи. І розповіла тепер лише тому, щоб і справді виправдати себе. Та… до кінця не впевнена, що зробила правильно перевівши підозри на Джека та Лауру. Бо це тільки все-таки її підозри, без доказів.

У кабінеті запанувала напружена тиша. Анна відчула, як її спина покрилася вологою, але вона сиділа рівно, намагаючись не видавати жодної емоції. Джон знову підійшов до  вікна, розмірковуючи. Потім обернувся до Анни, у його очах більше не було люті — лише… роздуми.

— Добре, — промовив він нарешті. — Я все перевірю. Якщо ти кажеш правду — Джек і Лаура будуть відповідати за викрадення картини. Але якщо ти на них наговорюєш, щоб викрутися, знай… Я не буду з тобою добрим.

Анна не ворухнулась, лише злегка опустила плечі.

— А зараз… — продовжив Джон. — Заспокойся. Змирися з тим, як усе сталося. Прийми це. Як тільки я поверну картину — ми одружимося.

Анна вся стислася:

— Ви серйозно хочете одружитися зі мною? — перепитала вона тремтячим голосом.

Джон підійшов до неї ближче і тільки тоді відповів:

— Цілком. І я хочу, щоб ти сама обрала, яке буде наше весілля… Про яку сукню ти мрієш? Ти хочеш, щоб це було на березі моря чи в замку?

— Ви, мабуть, знущаєтесь із мене, — прошептала вона долаючи розпач, злість, відчай. — Ви тримаєте мене під охороною, позбавили свободи, змушуєте силою стати вашою дружиною — і питаєте, яке я хочу весілля?  Це ж абсурд!

Така відповідь Джона розгнівала і його очі  спалахнули. Його обурило те, що вона посміла йому суперечити. А не те щоб подякувати та гідно оцінити його вчинок.

— Я тебе захищаю! — гримнув він. — Ти хоч розумієш, що тебе могли вбити? Якби я тебе не знайшов перший в аеропорту — тебе б уже не було серед живих! І ти називаєш це знущанням?!

— Захищаєте? — з болем вимовила вона. — Від кого? Від таких як ви? А чому тоді  я почуваюся себе, як у в’язниці?

— Бо ти вперта! — вигукнув він. — Бо ти ще не зрозуміла що єдиний спосіб урятувати тебе - це одружитися.

Він дивився на неї важко дихаючи, ніби сам не вірив у силу свого гніву. Анна відвела очі. Її обличчя зблідло, губи стиснулись. Вона більше не мала слів — лише внутрішній крик, який ніхто не міг почути. Джон сів у крісло навпроти робочого столу, трохи утихомирившись.

— Я теж не планував більше одружуватися, — раптом зізнався він. — Це не входило в мої плани, повір.

Анна насторожено подивилася на нього, не знаючи, як реагувати на раптову зміну його поведінки.

— То й не треба. Ніхто вас не просить жертвувати собою. Я цього не прошу, - Анна ніби вхопилася за це, як за соломинку.

— Але я все одно це зроблю, — відповів Джон вже спокійно. — Не через примус чи обов’язок. А тому, що відчуваю відповідальність.

Він зробив коротку паузу, потім додав:

— Можливо, я винен у тому, що тебе втягнули в цю історію. І якщо тепер тобі загрожує небезпека, я не можу просто залишити тебе.

Анна опустила голову. Її дихання стало частішим, але вона мовчала, тільки слухала.

— Я хочу тебе захистити, — сказав він ще раз. — І…

Він замовк на кілька секунд. Її серце стислося від напруження.

— І ти справді мене приваблюєш... як жінка.

Запанувало мовчання, яке ніби зависло у повітрі. Анна по-іншому подивилася на нього. Водночас і  здивовано, і тривожно, і з недовірою. Вона не знала, що відповісти. Але вперше за весь час, у голосі Джона прозвучало щось схоже на щирість.

— Ми можемо дати шанс один одному, — продовжив він, дивлячись на неї, без тиску. — Спробувати впізнати одне одного ближче. Дійти до взаємного розуміння. І, можливо... бути щасливими у шлюбі.

Анна майже відразу спалахнула. Вона рвучко підвелася, не стримуючи обурення.

— Щасливими? Ви серйозно? — її голос затремтів. — Як я можу бути щаслива поруч із людиною, через яку я опинилася у небезпеці, через яку моє життя вже не буде таким, яким було раніше. З людиною яка звикла наказувати, контролювати, шантажувати?

Вона зробила крок назад, ніби хотіла віддалитися від нього навіть на крихту простору.

— Ви мені чужий. Страшний від мене. Ви — людина, яка звикла брати все силою. Ви не знаєте, що таке довіра, турбота, любов. Ви ламаєте, а не будуєте. Ви порушуєте закон, ви… ви — темрява…