Розділ 26

Машина звернула з головної дороги на вузький асфальтований заїзд, оточений доглянутими кущами самшиту. Попереду виднівся розкішний котедж, фасад якого був увитий виноградом, а навколо розкинулися бездоганно підстрижені газони по краях яких росли вічнозелені дерева. Ворота із кованою брамою автоматично відчинилися при наближенні авто, яка плавно заїхала на територію котеджу. І так само автоматично зачинилися за ним важким механічним звуком. Автомобіль зупинився перед головним входом, біля якого стояли охоронці у чорній формі. Водій Говард вийшов першим, відчинив дверцята лорду. Та Джон не став виходити, а  подав знак Віталію Леонідовичу, мовляв, іди, залиш нас. Потім обернувся до Анни. Його голос був стриманий, але з внутрішньою напругою:

— Ми приїхали. Попереджаю, що тепер ти ніяк не зможеш втекти, — Джон зробив паузу упіймавши її погляд. — Тож я повторю: де картина? Навіщо ти її вкрала?

Анна застигла. Її долоні міцніше стискали край сидіння. Плечі тремтіли від страху, втоми й внутрішньої боротьби. Але своїх очей вона від нього не відводила.

— Я чекаю, — повторив Джон з такою владністю, що вона мимоволі відхилилася назад.

Тепер весь її світ стискався до одного запитання — і відповіді на нього. Анна зібралася з духом. В горлі пересохло, але вона нарешті відповіла:

— Я… я не знаю, про яку картину ви говорите, —її голос був хрипкий. — Я взагалі нічого не крала. Я не злодійка! Куди ви мене привезли? Чому? Це ж… це ж ви мене викрали! Це злочин!

Джон злегка посміхнувся, але та посмішка була холодною, наповнена розчаруванням й водночас іронією.

— А ти добра акторка. Я майже повірив… — його очі налилися льодом. — Але досить прикидатися, що ти не розумієш про яку картину я зараз говорю. Картина зникла і ти втекла. І ти хочеш сказати, що це просто збіг?

Анна мовчала, але її тіло тремтіло. Вона впиралася до останнього, але все ж не витримка та відвела очі.

— Послухай, — знову заговорив Вітмор, — я знаю, що в тебе були причини викрасти «Музу». Тобі ж потрібні гроші, — його голос став трохи м’якшим. — Але тепер усе змінюється.Ти залишишся в цьому котеджі, принаймні до того моменту, поки не зізнаєшся, що зробила з картиною

Анна здригнулася.

— Картину Клімта викрали? І ви гадаєте, що це зробила я?- Ви… жартує правда?-  Анна була дійсно здивована

— Мені зараз не до жартів.. І ще одне, незважаючи нінащо я все одно хочу тебе захистити. Тому ми одружимося, але спершу ти скажеш де діла картину Клімта,- і вже  зібравшись вставати з салону машини Джон додав. — У тебе немає іншого вибору. Подумай добре. А завтра ми поговоримо ще серйозніше.

Анна хотіла ще щось сказати, знову заперечити, але слова застрягли у горлі й тому більше не вимовила ні слова. Всередині котедж виявився затишним, але водночас і величним. Кам’яні стіни, масивні дерев’яні двері, розкішні старовинні меблі, м’які килими. Усе виглядало ніби зі сторінок глянцевого журналу. Але Анні було абсолютно байдуже до інтер'єру, бо вона відчувала себе не гостею, а бранкою у золотій клітці.

Її провели до світлої, просторої кімнати на другому поверсі, де стояло велике ліжко, шафа, дзеркало, а на вікнах висіли важкі фіранки. Анна зупинилася на хвилину посеред кімнати важко видихнувши. На очах більше не було сліз, тільки якась дивна порожнеча всередині. Вона повільно опустилася на ліжко, лягла, закривши обличчя руками. В голові панував безлад: Кліщ, картина, втеча, Вітмор... Усе злилося в один суцільний клубок, з якого неможливо було розібрати, де початок, а де кінець.

Служниця — літня жінка з добрим, але відстороненим обличчям — принесла їй їжу. Щось гаряче, щось ароматне… Але Анна навіть не глянула. Лежала нерухомо. Її не замкнули, ні. Вона могла вийти, пройтись будинком. Але що це змінить? Виходу все одно немає. Скрізь — охорона, у будинку, на подвір'ї, через яку не прорватися. Тому їй вже не втекти. Безсилля сковувало плечі, а байдужість — душу. Вона навіть не уявляла, що сказати завтра Вітмору. Усе здавалось безглуздим. Її зламали. Не криками. Не погрозами. А усвідомленням того, що вибору справді більше немає.

Час йшов, а Анна і надалі лежала дивлячись у стелю. Не думаючи. Не відчуваючи. Ніби від неї залишилася тільки оболонка, що ще тримається в цьому світі, поки її душа губиться десь дуже далеко. Світ ніби зупинився, час розтягнувся у в’язку, тягучу тишу. Але потім її думки повільно, мов розкручуючи нитку з клубка, повернулися до найважливішого — до картини. Картини Клімта, яка безслідно зникла.

«Невже картину і справді викрали? Та найгірше, Вітмор думає, що це я її викрала, — з гіркотою подумала Анна. — Ну звісно. На кого ж ще йому думати? Тільки я знала про ту картину, і де вона зберігалася і яку цінність вона має. А ще… я тікала. Ну і як це виглядає?»

Але раптом у її пам’яті блиснув образ Джека. Вона пригадала той день, коли вперше його побачила, коли він заходив до майстерні. Пригадала його надмірний інтерес до картин, про його нав’язливі запитання про реставрацію, про його надмірну ввічливість, яка чомусь відразу їй не сподобалась. Анна згадала, як інтуїтивно, запідозрила, що між ним і Лаурою є зв'язок. Їхні погляди. Тонкі натяки змови. Ті самі, які вона тоді відчула, але відкинула як фантазію.

Але тепер усе починало ставати на свої місце. Джек… Лаура… Вони без сумніву були в парі. Вони знали про існування «Музи», знали, що вона знаходиться у лорда. І напевне хотіли підтвердити свої здогадки та дізнатися, де саме картина зберігається, щоб у слушну нагоду викрасти її.

«А я… я просто зручна мішень, щоб прикрити їхній злочин, - дійшла висновку Анна. -  Можливо навіть і докази якісь підкинули, щоб усі підозри впали на мене. А те, що я втекла їм прямо на руку»

Її серце застукало ще голосніше. В голові гуділо. Вона відчула, як в ній прокидаються нові емоції — рішучість.

«Я розповім про свої здогадки  Вітмору, — вирішила остаточно вона. — Розповім усе, що знаю. Що пам’ятаю. І навіть, якщо він мені не повірить — у мене, хоча буде шанс виправдати себе.»