Розділ 25

Коли машина зупинилася, Анна ще більше притаїлася, прислухаючись. За мить почула, як клацнули дверцята — Генрі вийшов. Ще якусь хвилину вона не наважувалася поворухнутися, боячись, що він може повернутись. Але згодом вловила звук інших дверей — важкий гуркіт, ніби Генрі зайшов до якогось приміщення. Анна трохи розслабилася та обережно прочинила дверцята машини й оглянула вулицю, яка була ще порожня — Йорк щойно прокидався.

Анна вилізла з салону, кинувши швидкий погляд на будівлю куди щойно зайшов Генрі. Це було арткафе для митців. Мабуть, вирішив випити кави з друзями, подумала, але не стала на цьому зосереджуватися. Її коліна трохи підкошувалися нагадуючи, що вона провела ніч, зігнувшись на підлозі автомобіля, напружена, мов струна. Але тепер усе: вона в місті. І вона майже — вільна.

Її наступною метою був аеропорт. Найближчий — це аеропорт Лідс-Бредфорд, який обслуговував регіон Йоркширу. Анна знала, що рейсовий автобус № 747 курсує між Йорком і Лідс-Бредфордом. Добре це запам'ятала з інтернету. Тому тепер варто знайти найближчу автобусну зупинку. І на це пішло зовсім трохи часу. Таблиця розкладу, яка висіла на зупинці була чіткою і Анна швидко зорієнтувалась, купила квиток. Їй навіть вдалося всміхнутись касиру — спокійно, мов у неї все було гаразд.

Коли сіла в автобус, то трохи зігнулася ховаючись у широкому пальті, натягнувши капюшон на голову. Щоб у вікно ніхто не помітив, бо її раптом охоплювала тривога. А що як Вітмор уже дізнався про її зникнення? А якщо здогадався, що вона їде до аеропорту? А якщо… Ні, ні не так швидко заспокоїла себе. Вона не повинна про це думати, впадати в паніку. Зараз — тільки вперед. Варто пам'ятати, що кожна секунда віддаляє її від небезпеки й наближає до бажаної свободи.

Анна міцніше стиснула руками сумочку, в якій лежали документи та гроші. Вона мала план, якщо сьогодні не буде рейса до України, то полетить до іншої країни — головне, залишити Англію. Усе інше вона вирішить уже по той бік кордону. Уперше за довгий час відчула віру в успіх. Вона не зламалась. Вона діє. І вона втече.

Коли автобус зупинився біля термінала аеропорту Лідс-Бредфорд, Анна вийшла з салону, обертаючись навкруги переконуючись, що за нею ніхто не стежить. Всередині аеропорту панувала звична метушня: візки з валізами, голоси диспетчерів, пасажири, які поспішали... Піднялася сходами до зали реєстрації, ще раз обернувшись навколо себе, ніби не вірячи, що справді дісталася сюди.

Підійшла до табло розкладу. На сьогодні рейс до України був і Анна зраділа цьому. Пощастило. Знайшла потрібну стійку й встала в чергу. В голові ще крутилися уламки думок, але серце потроху поверталося до нормального ритму. Їй здавалося, що вона вирвалась, що найстрашніше вже позаду. Що після реєстрації на рейс, нарешті зможе видихнути з полегшенням. Навіть дозволила собі мимовільну, ледь помітну усмішку. Але раптом її спина ніби скам’яніла. Відчуття було таке — наче хтось доторкнувся до неї подумки. Анна повільно обернулась — і світ навколо ніби затуманився... лорд Джон Вітмор.

Він стояв за кілька метрів, високий, холодний, в чорному пальті, з непорушним обличчям. Поруч — його помічник, Віталій Леонідович, який тримав у руці рацію. Очі Джона вп’ялися в неї. Але у них не було гніву, не було здивування лише мовчазна рішучість. Наче він і не сумнівався, що знайде її саме тут. Анна на мить перестала дихати. Її тіло наче відділилося від свідомості. Вона не вірила. Це було схоже на кошмар. Вона вже майже вирвалася, але… Джон вже  наближався до неї, спокійно, врівноважено.

— Анно, — його голос був приглушеним, але в ньому тремтіла напруга.

— Як? — ледь вимовила не чуючи власного голосу.

— Ти справді гадала, що втечеш від мене?

Віталій Леонідович, що стояв поруч, мовчав. Лише співчутливо дивився на Анну, яка здавалася ще беззахиснішою, ніж завжди. Його серце стискалося — не від жалю, а від того дивного гіркого суму, який відчуваєш, коли бачиш людину в пастці, в яку її сам загнав. Йому було шкода її. Щиро. Не так, як формально шкодують когось, кого не знають. А по-справжньому, до глибини душі. Він бачив, як Анна боролася — гідно, без зайвих слів. І це змушувало його поважати її ще більше, але допомогти він не міг.

Стеження почалося ще з того моменту, коли Анна ступила на землю Йорка. Все було чітко сплановано. Вони під'єдналися до камер, які були встановлені на дорогах, автовокзалі, зупинках, аеропорту — кожен її крок фіксувався, аналізувався, передавався. Відтоді залишалося тільки чекати. Чекати, коли настане момент діяти. Не питати, не сумніватися. Просто виконувати наказ. І Віталій Леонідович виконав, бо мусив і по-іншому ніяк не міг.

Він служив Вітмору вже багато років. Знав його мовчазну вимогливість, ту небезпечну рису, за якою ховалась не лише влада, а й безкомпромісність. Знав, якщо один раз порушиш наказ — другого шансу не буде. І справа була не в страху. Ні. Просто Вітмор довірив йому те, чого не довіряв іншим. А зрадити цю довіру означало втратити все, що будував стільки років. А він не хотів, тому ледве чутно зітхнув і його погляд знову зупинився на Анні. «Ти не заслуговуєш на це,- подумав. - І, може, колись пробачиш мені, що я стояв осторонь, мовчав і не допоміг. Але я не можу інакше. Не маю права...»  

— Повертайся зі мною, — наказав Джон їй, простягнувши руку. — Не змушуй мене діяти інакше.

Анна подивилася на його долоню, на людей навколо, на табло з вильотами і зрозуміла, що шанс на свободу був втрачений. Її очі затрималися на руці Вітмора, яку він простягнув їй. Але вона не зробила жодного кроку вперед. А ще глибше вдихнула, зібрала в собі силу, якої ледве вистачало, й нарешті наважилася просити:

— Прошу вас... відпустіть мене. Я не заподіяла вам зла, нікому нічого не розповім… Я не хочу бути частиною вашого світу. Це не моє життя.

Її голос тремтів, але не був слабким. Це був голос людини, яка готова боротися, навіть якщо знає, що шансів майже немає.  Вітмор ледь примружив очі. Його обличчя не змінилось, залишаючись холодним.