Розділ 24

Джон прокинувся з дивним відчуття. Ніч була неспокійною, тривожили думки про Анну, її погляд, її крик, її сльози... Але сьогодні все мало стати на свої місця. Вона — розумна жінка. Тому мала усе обміркувати та зрозуміти, що він, по суті, рятує її. А з часом… можливо, навіть оцінить його вчинок. Джон повільно вдягнув чорні джинси, чорну сорочку, глянув у дзеркало й тяжко зітхнув. Не молодий… Але ще здатен захистити, забезпечити, стати для неї опорою.

У голові вже вимальовувалась картина: Анна в білій сукні, тримає його під руку, і вони разом ідуть до арки, прикрашеної живими квітами, де у присутності найближчих звучать урочисті слова. Їх оголошують чоловіком та дружиною. А потім — романтичний вечір, пристрасна ніч, від якої перехоплює подих. Вона вся тремтить у його обіймах, а його губи шукають знову і знову її вуста... А вранці тиша, спокій ніби після бурі. Розмови про все на світі, сонячне світло на її оголеному тілі, на якому ще залишилося тепло ночі й від якого він не може відірвати своїх очей. Вона лежить поруч вся така розкута, справжня, його. Він вдихає запах її волосся, що змішався з ароматом кави, яку вони разом п'ють у ліжку...

Але ця сповнена ніжності картина враз розсипалась, щойно в голові промайнула думка наближена до реальності: «А як же Меліса сприйме його одруження?»

Без сумніву, Меліса буде здивована, обурена. Але вона з часом звикне і можливо навіть зрозуміє, прийме все як є. Головне, щоб Анна змирилась і більше не намагалася повернутися додому. Джон спустився до вітальні, де в каміні ще дотлівали жарини. Схрестив руки за спиною, пройшовся килимом. Потім глянув на годинник.

— Мері, — покликав голосно, — принеси кави та поклич міс Анну до бібліотеки. Я маю з нею поговорити.

Та замість Мері з-за кута вітальні несподівано з’явилася Лаура. Вона виглядала злегка схвильованою, а в очах читалась підозра, ревнощі.

— Шукаєш Анну? — запитала вона з ноткою настороженості.

Джон різко обернувся, не очікувавши побачити її. У його погляді промайнуло здивування, брови піднялися, а голос мимоволі став жорсткішим:

— Лаура? Так... Я хотів поговорити з Анною зранку. У нас... серйозне питання. А ти, звідки тут?

Лаура кокетливо нахилила голову, її очі хитро блиснули, а на вустах з’явилась ледь помітна усмішка. Але усмішка швидко зникла, коли Джон підійшов до неї ближче.

— Прийшла до тебе зранку… Сумую за тобою… А … Анни немає у кімнаті. Ліжко застелене…

— А ти звідки знаєш? – він ще більше здивувався почувши це від своєї коханки.

На якусь мить запанувала тиша. Лаура наче спіткнулась об його питання. У ній з’явився короткий спалах паніки, але вона миттєво спробувала його замаскувати.

— Я… — почала вона, ковтаючи слова, — я в Мері запитала… Просто так. З цікавості. Мені здалося досить дивним, що Анни не було за сніданком. Он навіть Меліса помітила...

— Отож ти вже встигла і поснідати разом з усіма не дочекавшись мене? – Джон прижмурився. -  Але, все ж таки чому тебе так цікавить, де Анна?

Лаура зробила кілька кроків до нього, зм’якшила голос, підняла руку, хотіла доторкнутися до його плеча, але не наважилася.

— Ти став надто мовчазним останнім часом… Весь час з Анною. Я просто хотіла знати, чому вона для тебе раптом стала важливішою за мене. Бо відтоді як вона з'явилася ти якось змінив своє ставлення до мене. Таке відчуття, що вона тебе почала більше цікавити ніж я… А я вже не маю права і запитати?

Напруга між ними зростала. Джон мовчав, але у ньому з’явилася тривога. Але не через Лауру, не через її ревнощі… Він повернувся до вікна, окинув через нього поглядом територію подвір'я. Відчував, що щось було не так. Анна не могла просто зникнути. Лаура швидко помітила зміну настрою у ньому і зробила те, що завжди вміла найкраще — маніпулювати. Вона посміхнулась, підійшла ближче, обвила його руку обома долонями.

— Я чесно скучила за тобою, Джоне, — прошептала вона, якомога ніжніше. — Кохаю тебе тому й ревную. Така вже я… А зараз я хочу просто побути поруч з тобою. Можна?

Вона намагалася виглядати щиро, жіночно, зворушливо. Але в її очах ще жевріла тінь нервового напруження. Джон стиснув щелепи, зараз не час для її ігор. Але щось у поведінці Лаури почало насторожувати його та натомість зробив вигляд, що нічого підозрілого не помічає.

— Лауро, — м’яко, але холодно промовив він, — зараз не час. Я… дійсно маю важливі справи. Вибач.

Джон делікатно вивільнив руку з її пальців, але вона і не пручалася. Лише трохи надула губи й кивнула, удаючи, що засмучена.

— Як хочеш…  Я просто думала… Ну, нічого. Я піду.

І пішла швидко, майже поспіхом. Полегшення затьмарило її образу — бо ще мить, і вона сказала б більше, ніж мала. Вийшла з будинку, зачинила за собою вхідні двері, й лише тоді дозволила собі глибоко видихнути. Полегшення трохи розслабило. Вона зробила це. Вона підкинула у кімнату Анни докази того, що ніби та… викрала картину Клімта «Музу».

Нарешті. Їй неабияк пощастило, що кімната була порожня і ніхто і нічого не стало на заваді виконати задумане. Лаура відверто посміхнулася сама до себе і, повернувшись обличчям до будинку оглянула його. Вже незабаром він залишиться в минулому. Як і все, що тут сталося.

У її сумочці залишилась лише одна річ — маленька коробочка, в якій раніше лежав уламок фарби золотого відтінку, здертий з картини Клімта. Яку вони з Джеком встигли викрасти з тієї потаємної майстерні, яка знаходилася у підвалі. Ту саму, яку Джон так старанно приховував. Цей фрагмент фарби, вона акуратно залишила під столиком у кімнаті Анни.  Це був ідеальний доказ, продуманий до дрібничок.

«Чудово. Вони обов’язково знайдуть той уламок під час обшуку. Подумають, що фарба випадково осипалася, коли Анна ховала картину» - гадала  Лаура.

Вона навіть уявила, як до кімнати Анни входить Джон і запитує, де картина. А Анна, нічого не розуміючи, лише знизує плечима. Джон наказує охороні обшукати її кімнату. Анна, певно, відповість: «Шукайте, мені нічого приховувати».