Розділ 23

Очі Меліси блищали від самовдоволення, а губи були стиснуті в лукавій посмішці. Анна інстинктивно зробила крок убік, бажаючи пройти повз уникаючи розмови. Та Меліса, не могла втратити шанс встромити шпильку.

— Ну що ж, Анно, — її голос був зверхній мов отрута, — молодець, що врешті зрозуміла своє місце. А за те, що перепросила у мене — навіть не очікувала. Це було… правильно. Скромність прикрашає бідних.

Анна зупинилася на мить. Повільно глянула на Мелісу, але так і не сказала жодного слова. Лише холодно промовчала витримуючи спокій. Потім все ж обійшла її й пішла сходами нагору, залишивши суперницю позаду з її єхидною посмішкою.

«Так от чому вона така, — подумала Анна, ступаючи легкою ходою, але з важким серцем. — Бо вони всі тут такі. У цьому світі шляхетності, вишуканості та брехні їхні серця давно втратили здатність співчувати. Тут усміхаються, коли ранять. Тут, не думають про почуття інших, тут змушують, а не просять. І ця дівчина — лише частинка цієї системи. Вони всі — частинка цього хижого… темного світу».

Вона увійшла до майстерні, Кетрін саме щось розглядала біля столу, побачивши подругу, одразу засяяла.

— Анно! Ну чому так довго?

-- Розмова з лордом Вітмором затягнулася,- коротко відповіла Анна.

-- Усе нормально? – поцікавилася Кетрін поглянув на неї. -  Бо ти якась бліда. Про що ти розмовляла з дядечком?

-- Про роботу, а про що я ще можу з ним розмовляти, - Анна намагалася приховати свій пригнічений настрій, - а виглядаю я так, бо не виспалася, але все добре. Продовжимо реставрацію.

Анна одягла рукавички, увімкнула лампу. Почала працювати, але в думках вона шукала шлях до свободи. Головне — не зірватися. Головне — не показувати  своїх емоцій. Вдень — робота, усмішки, розмова, а вночі — втеча. Анна ще нижче схилилася над картиною. Її пальці обережно ковзали по полотну, відновлюючи вицвілі барви, ледь дихаючи, щоб не порушити крихку гармонію старовинної роботи. Здавалося, вона вся в роботі — зосереджена, врівноважена та насправді...

— Ти уявляєш! — у Кетрін навпаки був гарний настрій, і їй хотілося поговорити, з кимось поділитися. — Сьогодні зранку Генрі кудись зник, а потім привіз мені квіти… Ми з ним разом попили кави у нашій кімнаті, і він сказав, що кохає мене до нестями і тільки мене. І знову запевнив, що у нас буде все добре. Мені здається, що він злякався, що може мене втратити й тепер хоче повністю виправитися.

Анна посміхнулася краєчком губ, не підводячи очей.

— Це ж чудово, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос не видав напруги.

У глибині душі Анна відчувала легкий біль. Кетрін була щасливою, наївною, живою. Вона не знала правди. Не знала, чим насправді займається її дядько. Не знала, що її коханий малює підробки, які потім видають за шедеври. І Анна їй не скаже. Не зруйнує ту солодку ілюзію щастя.

«Нехай краще живе у невіданні, — подумала, - бо щастя — це теж мистецтво. На жаль  не завжди справжнє, але має більшу цінність, ніж гарно продумана ілюзія.»

Пензель ковзав по полотну, але думки були знову не тут. Анна обдумувала втечу. Її план поки що був лише чимось фантастичним — несформованим задумом. Бо розуміла: просто нишком вийти, викликати таксі й поїхати — не вийде, це абсолютно неможливо. На подвір'ї маєтку на неї чекає охорона, яка не пропустять. Пішки вона теж не зможе дістатися до міста — занадто далеко, занадто небезпечно. А якщо її впіймають під час спроби втечі — що тоді? Що зробить лорд?

Анна втягнула повітря, намагаючись заспокоїти серце. Їй потрібно думати чітко, без хвилювання. Вона має грати роль — роль спокійної, покірної, ніби змирилася з долею. Тільки так їй вдасться виграти трохи часу, трохи простору… для справжнього плану.

— Анно, ти мене слухаєш? — озвалася Кетрін.

— Так, звісно. Генрі — дуже щасливий чоловік, — відповіла вона.

--А я яка щаслива… -  і Кетрін знову почала розповідати, як помирилася з Генрі.

Весь день Анна провела у внутрішньому напруженні.  До вечора думки вже почали просто перемішувалися, ідеї плутались, а замість рішень приходили лише відчай і паніка. В грудях стиснулося так, ніби хтось поставив там камінь. Хотілося плакати. Хотілося заплющити очі й раптом прокинутися десь вдома, у себе в ліжку в Україні — де немає охорони, небезпеки, обману. Повернулася до своєї кімнати, втомлена морально. Зайшла повільно, майже машинально підійшла до вікна і вмостилася на широке підвіконня. Лоб торкнувся холодного скла, і вона видихнула, якось приречено й спустошено.

І саме в цей момент… її погляд вихопив знайому машину, яка щойно заїхала на подвір’я. Генрі. Він повернувся з міста й припаркував свого старенького Ford Mondeo просто навпроти її вікна. Генрі вийшов з салону, витяг із багажника пакунки та пішов у напрямку господарського входу. Він не став замикати автівки, ну, як і завжди.

Анна не відразу усвідомила, але вже за мить вона завмерла. У її голові, як іскра в темряві, спалахнула думка. Ось він — шанс. Її шанс. Але як потрапити до машини? Просто вийти з будинку непомічено – не вийде. Біля головного входу та й на задньому дворі, біля господарського входу постійно чергують охоронці. Вони помітять будь-кого, особливо її. Залишається тільки одне — вікно. Анна здригнулася… Спуститися з другого поверху? Через вікно? Вночі? Потайки?    Здавалося, наче все так близько… але водночас так недосяжно. Жодного разу в житті вона навіть не лазила по деревах. І ось тепер — повинна ризикувати життям, наче героїня трилера. Страшно. Дуже страшно. Ноги похололи від самої думки, руки мимоволі стиснули край підвіконня. Але разом зі страхом у неї зростав і спротив. Це її єдиний шанс. І вона мусить ним скористатися. Заради свободи. Заради себе. Знову сіла на край підвіконня, дивлячись униз. Висота лякала. Внизу темніла клумба, за нею — доріжка, а далі машина Генрі.

«Треба знайти на чому спуститися. Щось таке міцне, довге, що витримає мене…» — почала розмірковувати вона гарячково, озираючись довкола.