Розділ 22

— Вийти за вас заміж? — голос Анни ніби завис від здивування. Вона зробила крок вперед. — Ви серйозно?

Джон мовчки дивився на неї, не відводячи очей.

-- Цілком серйозно,- підтвердив він,- щойно я про все домовлюся і ми одружимося.

— Ви... — вона захитала головою, шукаючи слова. — Мене хотіли вбити… через вас і тепер… Тепер ви просто кажете: «Ти залишаєшся й виходиш за мене заміж.»

— Це єдиний вихід… вибір такий… або смерть або одруження, — відповів він. — Розумієте, такі правила. Якби я не заявив, що ти моя наречена — вони б одразу...

— Вбили мене… — різко перебила Анна. — А ви? А ви хіба не один із них? Ви такий самий, як і вони -- мерзотник…

Джон зціпив щелепи, але мовчав.

— Я вам довіряла! — її очі блищали. — Я думала, що ви… ви порядна людина. Гадала, що мені пощастило працювати з інтелігентним чоловіком, успішним бізнесменом, мистецтвознавцем. А ви… Ви навіть можливо гірший за всіх членів вашої мафії…

— Досить, — його голос знову став твердим. — Я знаю, що я далеко від хорошого, правильного, але я не дозволю вам більше мене... ображати. Отож на далі, будь ласка, підбирайте слова, коли зі мною розмовляєте. По суті ви самі винні, що пішли туди куди вас ніхто не запрошував, аби ви не висовувалися далі маєтку нічого б з вами цього не сталося. Так що ви стали жертвою не через мене. А через свою необережність. І тепер я вимушений вас захищати.

Анна засміялася — нервово, крізь сльози.

— Захищати від кого? Від таких як ви? Чи від самого себе? Кажете поруч з вами я буду в безпеці? З ким, у безпеці? З тим через кого моє життя під загрозою? А чому ж ви мене відразу не захистили? Дозволили, щоб мене відвели до підвалу? Чому дозволили своїм співучасникам розпоряджатися моїм життям?

— Я не дозволяв. Я захистив вас… тебе так, як міг. Ти просто не бачиш усього. І я не очікую, що ти сьогодні зрозумієш. Але ти залишишся. Це остаточно.

— Ви не маєте на мене права! — крикнула вона. — Я не ваша власність!

— Ні, не маю, — його голос став раптом м’якішим. — Але маю відповідальність. Я маю тебе захистити… Гадаєш, мені хочеться одружуватися… я взагалі не планував більше одружуватися. Але я готовий піти на цю жертву, щоб врятувати твоє життя. Коли ми потрапили у таку ситуацію, нам варто змиритися…

Він зробив крок до неї, але вона миттєво відступила.

— Не підходьте. Я навіть не знаю, що гірше чи померти, чи вийти за вас… я вас ненавиджу…

— Можеш ненавидіти. Я й не прошу, щоб ти мене любила. Я прошу дати мені шанс довести, що навіть серед темряви, серед небезпеки є вибір. Я вже зробив свій.

— Ви також зробили вибір і за мене, — ледь чутно вимовила Анна.

Він довго дивився на неї. Потім відступив.

— Я більше не буду тиснути на тебе сьогодні. Поговоримо завтра. У тебе буде цілий день і ніч подумати, все зважити, заспокоїтися… Але ти нікуди не їдеш, Анно. Це не прохання. Це — наказ.

Він зібрався виходити з бібліотеки, і вже встиг дійти до дверей, як за його спиною пролунав її крик:

— Я вже зібрала речі… я їду додому! — її голос був рішучий, хоча вона була у розпачі.

Він зупинився, повільно обернувся до неї, і вже без гніву, спокійно промовив:

— Ти не зможеш покинути маєток. Я поставив охорону. Не тому, що хочу тебе замкнути, а тому що хочу, ще раз повторюю… я хочу тебе захистити. Зрозумій... якщо ти вийдеш за ворота мого маєтку — вони тебе знайдуть. І цього разу я вже не зможу їх зупинити.

Анна стояла нерухомо, немов її прибили до підлоги. Вона дивилась на нього широко розплющеними очима, в яких ще недавно палала злість, а тепер лише згаслий смуток.

— Я не іграшка, не маріонетка в чужій грі, — пошепки вимовила вона. — Я проста реставраторка, яка приїхала сюди працювати. Хотіла, щоб моє життя було спокійним… А виявилося… що стала заручницею чужого кримінального світу.

— Я знаю, — відповів він теж пошепки. — Але іншого виходу немає. Одруження — єдине, що змусить їх дати тобі спокій. Знай, коли вийдеш за мене ти отримаєш статус, захист та ще більше можливостей, що мала дотепер. І тоді тебе ніхто не зможе ображати й навіть не зможе до тебе торкнутись. Ти будеш у безпеці.

— А що мені робити з собою? Зі своїми думками, емоціями? — її голос тремтів. — З тим, що я більше не вірю людям? З тим, що я лякаюся кожного звуку за дверима? Як жити з усвідомленням, що я тут не тому, що хочу, а тому, щоб лишатися живою? Ви забрали в мене свободу. Ви забрали віру у мене в хороше…

Джон мовчав. Він дивився на неї з відчуттям провини, але більше нічого не сказав і вийшов з бібліотеки. І коли Анна лишилася на самоті, лише тоді вона відчула, як у грудях щось обірвалося. Повільно підійшла до письмового столу та опустилась у крісло, втупившись поглядом у книжкові полиці, які ще кілька днів тому здавались їй символом мудрості й спокою… а тепер — стали свідками її внутрішнього краху.

Саме зараз вперше по-справжньому Анна усвідомила весь жах того, що з нею сталося. Вона… стала зайвим свідком, випадковим, небажаним. Якого мали прибрати… тобто вбити. Вкотре згадала ті події, пов’язку на очах, тишу, в якій її благання зникали, наче їх ніхто не чув. Порожнечу, страх, відчуття покинутості. Вона була обтяжливим доказом для людей, які прибирають "свідків" без жалю. І раптом до неї прийшло глибоке усвідомлення… лорд Джон Вітмор врятував її.

Так, саме він витягнув її з тієї паски у яку сам і загнав. Пішов на ту зустріч з бандитами, ризикуючи — не тільки своєю репутацією, але й життям. Заявив, що одружиться з нею. Не заперечив звинувачень, не виправдовувався. Просто — зробив крок. Серйозний. Небезпечний. Ніби поклав усе на шальки терезів. І що тепер? Невже це шляхетно з його боку? Її нижня губа тремтіла. Вона поклала долоні на обличчя й заплакала. Бо як так могло бути: через нього вона опинилась у цьому пеклі, а тепер він же її й рятує? Цей чоловік… він дволикий. Бандит, злочинець… і одночасно — єдиний, хто простягнув їй руку порятунку.