Розділ 21

Машина плавно їхала порожніми вулицями міста де вже панувала ніч. Джон Вітмор мовчки простягнув руку назад — і різким, майже нетерплячим рухом зірвав з очей Анни чорну пов'язку. Її зіниці миттєво звузилися від світла ліхтарів, що пробивалося крізь вікна салону. Вона моргнула кілька разів, притиснувши долоню до чола, ніби це могло допомогти їй зорієнтуватись. І раптом її погляд зупинився на ньому. Від не очікування побачити саме його вона на мить завмерла намагаючись усвідомити, що дійсно бачить перед собою лорда Джона Вітмора, і що зараз сидить у салоні саме його машини. Невже він приїхав? Невже він урятував її?

— На, — пролунало коротке й спокійне. Джон протягнув їй пляшечку води, не відводячи очей від дороги.

Анна повільно взяла пляшечку. Її руки ще трохи тремтіли. Вона зробила кілька маленьких ковтків, а потім обхопила пляшку долонями, наче боялась її випустити. Не знала, що сказати. Не розуміла, що варто говорити в такі моменти. Груди стискало від болю, образи, втоми. Вона не дивилась на нього. Дивилась у вікно — на нічне місто, якого ніби не бачила кілька днів.

— Це було... — почала вона, але голос зірвався.

— Не зараз, — перебив Джон. — у нас ще буде час поговорити.

Оті слова «ще буде час» прозвучало не тільки як обіцянка, але і як попередження. В салоні запанувала напружена тиша. Та Анна відчула — це вже інша тиша, не та, в якій її ігнорували. Це була тиша між двома людьми, які стояли на краю чогось нового. Бо нічого вже не буде так, як було раніше. Вона відчула це саме тієї миті, коли побачила, що він більше не ховається за маскою аристократа. Анна ледь помітно видихнула, серце збивалося з ритму. «Ще буде час…» — повторила подумки.

— Ми майже приїхали, — нарешті порушив цю тишу Джон. В його голосі раптом вчувалась дивна суміш турботи та провини. — Вже зовсім скоро ти зможеш повечеряти, прийняти душ та лягти у своє ліжко, відпочити. А завтра… завтра ми все обговоримо. Без поспіху та без зайвих емоцій. Гаразд?

Він говорив рівно, майже так, ніби нічого й не сталося. Ніби її не викрадали та не тримали у підвалі й не вирішували чи варта вона жити далі. Ніби їй зовсім не загрожувала небезпека. І тому Анна не витримувала, її руки стиснули пляшку, пальці побіліли.

— Зупиніться, я хочу вийти,  — попросила вона. — Прошу вас… прошу тебе зупинися...

Він не відповів. Натомість лише додав швидкості.

— Я була про вас… — її голос тремтів, але вона не відступала, — …кращої думки. Я думала, ви шляхетний, розумний, благородний… гідний поваги. Я вірила…

Джон мовчав.

— А ви… — вона зітхнула, ніби ковтаючи щось гірке, — ви виявились негідником, бандитом, злочинцем.

Він подивився на неї в дзеркало заднього виду і їхні погляди зустрілися. Його погляд був сповнений болю, гніву і… чогось ще. Мовчазного узгодження? Ні. Швидше — боротьби самого із собою.

— Я не збираюсь оправдовуватись, — відповів. Його голос був хрипкуватим, але водночас таким же спокійним як і до цього. — На все є свої причини, Анно. Можливо… колись ти зможеш мене зрозуміти. І прийняти мене таким, яким я є.

Він ще пильніше вдивився в дзеркало заднього бачення, намагаючись вловити її реакцію.

— Цього ніколи не буде! —  вибухнула Анна. Її очі спалахнули сльозами, а долоні стиснулись у кулаки. — Я вас ненавиджу! Через вас мене мало не вбили! Через вас! Через ваші “причини”! Мене тягнули, мов собаку, кинули в підвал, і… і я молила, щоб мене просто відпустили!

Вона задихалася від емоцій. Її щоки палахкотіли, голос зривався, але вона продовжувала:

— Я звільняюсь. І… я повертаюсь до України. Я більше не хочу на вас працювати!

Машина саме звернула на подвір’я маєтку. Джон зупинився. На кілька секунд в салоні запанувала повна безмовність. Лише було чути важке дихання Анни. Він заглушив двигун, повільно повернувся до неї.

— Про це ми поговоримо завтра, — сказав він твердо. — А зараз… тобі потрібно відпочити. Поїсти. Місіс Нора подбає про тебе.

І Джон без зайвих слів вийшов з машини, залишивши дверцята прочиненими. Анна сиділа ще кілька секунд, не зрушуючи з місця. Всередині неї все ще бушувала буря, але тіло було знесилене. Коли Джон зник у будинку з нього вийшла місіс Нора.

— Міс Анно… ходімо, будь ласка,- звернулася економка до неї.

Анна вийшла з салону, хотіла було наздогнати його і знову все заперечити, але зрозуміла, що зараз це буде беззмістовно. Він дав чітко зрозуміти, що зараз розмови не буде. Анна обернулася і мовчки пішла за економкою, вона відчувала, що їй потрібно відпочити, набратися сили.

Згодом Анна лягла в ліжку, закутавшись у ковдру. Вона відчувала душевний холод. Її думки плутались,  очі пекли, хоча сліз не було.

— Як же я помилилася, коли приїхала сюди. Ця поїздка могла коштувати мені життя, — пошепки промовила вона. — Я справді думала, що зможу жити в Англії, працювати на шляхетну людину, але все виявилося оманом…

Його бізнес оманливий, брудний, його зовнішність теж оманлива. Він ніби такий уважний, освічений, галантний, але під його костюмами, благородною мовою і розкішшю ховається негідник. І вона тільки тепер це побачила, коли була на крок від смерті. Миттєво згадала, як сиділа в темному підвалі, як тремтіла, прохала, благала. Її не чули. Вона була ніщо у їхньому світі.

— Я повернуся додому, — остаточно прийняла рішення. — У свій затишний Київ, до свого звичного життя. Вже завтра, зберу свої речі, забронюю квиток на літак. В Англії я більше не залишуся…

Джон зайшов до бібліотеки не  вмикаючи світла сів у крісло, спершись ліктем на підлокітник, дивлячись у темряву перед собою. Важкість думок тиснула на нього. Він обдумував кожне слово, яке мав сказати Анні зранку. Як пояснити їй те, що не має виправдань. Як змусити зрозуміти, що у його світі не все чорно-біле. Що є правила, які він не обирає, а підкоряється. Що є речі, більші за бажання захистити. Він хотів пояснити їй усе — без брехні. Але чи готова вона це чути? Зрозуміти? І головне чи погодитися з цим.