Розділ 20

Анна сиділа в машині на задньому сидінні з зав’язаними очима та зі зв'язаними руками. По боках сиділи охоронці. Ніхто не говорив до неї, не торкався її. Губи тремтіли, пальці змерзли. Та вона все ж наважилася просити, благати. Спершу майже пошепки, потім голосніше.

— Будь ласка… я нікому нічого не скажу… Просто відпустіть мене… Я навіть не бачила нічого… Я не… не знаю, хто ви…

Її голос губився у повітрі. Ніхто не відповів, ніхто не вилаявся, не сказав «замовкни». Панувало лише мовчання і це було страшніше за будь-які слова. Бо це була — байдужість до її слів. Повна, глуха, холодна. Машина зупинилася, її завели у будинок, а потім сходами у підвал. Запах вогкості й пилу вдарив у ніздрі. Скрипнули  двері і її штовхнули всередину. Розв'язали руки та зірвали пов’язку з очей — яскраве світло лампи вдарило в зіниці. Перед нею — сірі, облуплені стіни. Підлога — брудний бетон. Маленьке віконце — під стелею, закрите металевими прутами. У кутку підвалу — пляшка з водою. Все. Ні слів, ні пояснень вона не почула. Двері зачинилися. Клацнув замок. Анна лишилася одна. Ноги не тримали й вона впала на коліна. Тремтячими руками потягнулася до пляшки. Її переповнював страх, через, який їй було навіть важко дихати не те що думати. Зробила ковток води, намагаючись опанувати себе. Потім все-таки підвелася на ноги та підійшла до дверей. Вирішила знову спробувати благати, просити:

— Прошу вас… я просто… я… я нікому не скажу… будь ласка…

А у відповідь зловісна тиша. Вибившись із сил Анна відійшла від дверей та присіла у кутку підвалу, обхопила коліна руками. Сльози текли без зупинки. Вона плакала довго, беззвучно, поки у грудях не почало хрипіти. Потім заплющила очі… просто, щоб забутися, бодай на хвилину. І, знесилено задрімала прямо на холодному бетоні…

Лорд Вітмор навпаки ні на мить не зімкнув очей цієї ночі. Він залишався сидіти в кріслі у своїй бібліотеці де давно вже погас камін.  У руці він тримав келих коньяку, вже теплий, майже недоторканий. На столі були розкидані документи, ключі від машини… Його погляд був порожній, але глибоко всередині нього горів вогонь. Він чув, як годинник, який висів на стіні відбивав кожну хвилину, мов відлік до вироку.
Джон чудово знав правила. Ті закони, які були писалися не на папері — вони були в крові, у страху. І вірити в справедливість у залі де відбудеться сходка було таким самим безглуздям, як і шукати правду в очах Кліща. Його пояснення, навіть якщо і будуть вислухані, не зможуть переважити підозру. Бо в їхньому світі — будь-яка підозра вже є вироком. І навіть якщо Анна була не винна, сам факт її присутності на угоді вже став пасткою. Бо вона небажаний свідок.

Джон знав у нього два варіанти. І він бачив їх чітко, мов на шаховій дошці. Перший — мовчати та залишити все як є. Дати Кліщу зробити те, що вважає за потрібне. Цим самим зберегти свою позицію, свій авторитет, свою імперію. Другий — виступити від правил. І не просто виступити... , а збрехати… І Джон зробив свій вибір ще до світанку.

Вранці він одягнувся у чорне — стримано, без надмірностей. Чорна сорочка, чорний піджак, чорне пальто. Мовчки, непомітно для інших. Не взяв з собою жодного охоронця. Він знав: цього разу озброєна охорона нічого не зможе змінити. Це буде його шлях. І він мав пройти його сам. Сів за кермо чорного «Бентлі». Говарду ще вчора наказав взяти вихідний, бо водій йому сьогодні теж не знадобиться. На прискореній швидкості виїхав за межі маєтку. Дорога була порожня, а сам ранок похмурий. Джон відчував себе притиснутим до стіни, загнаним у капкан — вперше по-справжньому. Але його розум був ясними. Він думав про неї. Про Анну…

Уявляв її у темряві. Саму. Схвильовану. Зі зламаними очима, плечі, тремтять від страху, а губи, шепочуть про порятунок. І він її врятує за будь-яку ціну, варто тільки трохи зачекати. Він врятує її від тих бандитів, але не від себе. Відтепер Анна назавжди залишиться у його владі. Але вона сама винна, що опинилася там де їй не можна було. Та Джон не став гадати, що вона робила у майстерні, як туди взагалі потрапила, як дізналася про неї. Чи навмисно слідкувала за ним, чи це було лише випадковістю. Згодом він і так про все дізнається. Але сам факт того, що Анна вже знає більше ніж їй належить вже міняло все. І тепер так як було раніше вже не буде. Та про це потім, а зараз Вітмор доїхав до місця призначення.

Сходка відбувалася у старовинному особняку, захованому серед дерев за містом. Ззовні — непримітна споруда із зашморгом часу на фасаді, наче занедбана садиба. Та всередині — інший світ. Шкіряні крісла, мармурова підлога, приглушене світло кришталевих ламп, товсті портьєри й запах дорогих сигар. Все дихало розкішшю та таємницею. Тут не було камер — бо довіру тут міряли не технікою, а репутацією і страхом.

У центрі великої зали стояв овальний стіл із чорного дерева за яким сиділи найвпливовіші постаті з кримінального світу. Вони виглядали спокійно, мов ляльки у виставі, проте в кожному русі був суворий контроль, а у кожному погляді — хижа напруга. Лорд Вітмор сів на своє місце у кінці столу. Він виглядав зібрано, стримано. На обличчя ніби одягнув маску холодної поваги, проте всередині усе вирувало.

Тим часом сходка йшла своїм ходом. Обговорювали питання про якісь нелегальні перевезення, території впливу, фінансові операції. Всі говорили спокійно, чітко. Усе відбувалося ніби за протоколом. Та Джон чув ці голоси, наче через скло. Відсторонено. Без справжнього змісту.

Коли врешті дійшло до нього, у залі запала особлива тиша. Напружена, тривожна. Усі погляди звернулися на нього. Навіть Кліщ, який сидів розслаблено, розвалившись, ніби на троні, раптом вирівнявся та встав з-за столу. Він не звик говорити багато, але коли говорив — ніхто не смів його перебивати.

— Ситуація проста, — заговорив він грубим голосом, трохи розтягуючи слова. — Дівка з’явилася на угоді. Не випадково. Вона все чула, бачила, і хто там зна, що вона ще знає.

Всі мовчали, дивлячись Кліщу просто у вічі. Ніхто з присутніх не ставив запитань.