Розділ 19

— Я… не знаю, де подівся охоронець, — поспішив відповісти Віталій Леонідович. — Ніби… бачив його біля входу. Можливо, відійшов… Я негайно все з’ясую.

— Це неприпустимо, потрібно більше охорони, — Джон стиснув щелепи. — Ми тримаємо тут роботи, які не повинні потрапляти нікому на очі. Один невірний крок — і нас викриють.

— Але ж ви самі наказали, щоб ми не роздували охорону, — нагадав помічник. — Тому я й поставив всього одного охоронця, подумав достатньо, якщо не хочемо зайвої уваги. На цей час майстерня виглядає як звичайна художня студія. Інакше до нас вже приходили б з перевірками.

— Добре, — Джон увійшов до приміщення, склав парасольку не помічаючи, що ліворуч у темному кутку притаїлася Анна. — Але якщо сьогодні щось піде не так, відповіси особисто ти.

— Не хвилюйтеся все буде добре, — коротко кивнув Віталій Леонідович. — Я зараз же знайду охоронця. І ще раз перевірю список — буде рівно вісім, як ви й наказали.

— Гаразд, — Джон зупинився, повернувшись до Віталія. — За п’ятнадцять хвилин сюди має приїхати Кліщ. І я не хочу несподіванок.

— Я все підготував, — Віталій Леонідович говорив рівно, без емоцій. — Картини розставлені, документи з “історією походження” — у портфелі. Якщо він не затупить, і не приведе з собою «хвіст» як минулого разу, то впораємось за двадцять хвилин.

— Цього разу він приїде не сам. З ним буде один з його “оцінювачів”. Який дасть свою оцінку копіям. Тому, жодних проблем, жодного нестикування не повинно бути.

— Ніяких проблем не буде. Замовлення виконано якісно. Підробки — рівень “музейного експоната”. Навіть я б повірив, що то справжнє. Отож, можу запевнити вас, що у них теж складеться таке враження…

— Це не питання віри, — перебив Джон. — Це питання виживання. Головне ніяких сторонніх свідків, ніякої поліції.

Віталій Леонідович ледь помітно ковтнув слину й кивнув.

— Я все врахував. Якщо виникнуть якісь проблеми я подам сигнал водію й хвилин за п’ять нас тут не буде.

— Чудово. І ще одне, — Вітмор нахилився ближче до помічника, понизивши  голос. — Якщо щось піде і справді не так — знищуй тут усе. Майстерню, копії, ескізи… Жодного доказу не повинно лишатися.

— Зрозумів, — відповів без вагань Віталій Леонідович.

Анна ніби закам'яніла уважніше прислухаючись до їхньої розмови. Вона чітко чула кожне слово, кожен звук. Напруга досягала свого піка, а серце калатало вже не просто від страху, а від передчуття чогось неминучого. Притиснула долоню до вуст, щоб не зойкнути від усвідомлення того, в якій небезпеці вона зараз знаходиться.

“Кліщ… підробки… знищити все… Це вже не просто якісь махінації. Це злочин. Це… порушення закону… Ось, який справжній лорд Джон Вітмор — не мистецтвознавець, не колекціонер… а злочинець. Вишуканий, розумний, і — абсолютно безжальний. -…”- думала Анна намагаючись опанувати свої емоції.

Двері майстерні з гуркотом розчинилися, і досередини влетів охоронець. Весь червоний, захеканий, мокрий від дощу, з наляканими очима.

— Вибачте, мілорде! Я… я на хвилинку… Там сусід щось… кіт застряг… я думав, що… — він тараторив без зупину і його слова перетворювались на кашу з виправдань і паніки.

— Досить, — голос Джона Вітмора був різким.

Охоронець миттєво затих, схилив голову, не наважуючись навіть дихати.

— Ще раз залишиш пост — і будеш шукати собі роботу в іншому світі. Зрозумів? — пригрозив Віталій Леонідович.

— Так… — зітхнув винувато охоронець.

— Віталію, час. Готуй усе. Права на помилку немає.

— Зрозумів, — кивнув помічник і рушив виконувати наказ.

Вже за декілька хвилин почулося як на подвір'я заїхали два чорні джипи. Один з них різко загальмував перед входом у майстерню, а другий став за ним. З першої машини вийшли спочатку охоронці в чорному, схожі на сторожових псів. Один тримав руку під курткою, інший — озирався з пильністю, щоб ніхто не міг пройти непомічено. Третій відкрив парасольку та відчинив задні дверцята з яких вийшов він— Кліщ. Широкоплечий, із пронизливими, мертвими очима та сивою щетиною. Одягнутий в дорогий плащ, з товстим золотим перснем на мізинці. З другого джипа вийшов оцінювач — молодий, але з хитрим поглядом, тримаючи у руках шкіряну теку й говорив у навушник…

— Приїхали вчасно, гаразд — промовив Віталій Леонідович і впевнено попрямував до дверей. Він вийшов з майстерні та підійшов до клієнта,  чітко вивіреним кроком. — Містер Кліщ, — сухо кивнув. — Прошу, сюди.

Кліщ навіть не відповів — лише повільно зиркнув на Віталія, і рушив уперед. Його охоронці трималися поблизу, скануючи все навкруги, кожен звук, кожен рух. Вони зайшли до приміщення і Віталій Леонідович відчинив двері до однієї зі студії — просторої, з нейтральним освітленням де на довгому столі лежали вісім картин в рамках. Біля столу на них чекав лорд Вітмор — спокійний, впевнений.

— Кліщ, — привітався Джон з ледь відчутною посмішкою, — радий бачити тебе знову.

— Вітмор, — голос Кліща був низький, з хрипотою, — ти як завжди все встигнув підготував і вибрав вдалий день.

— Звичайно я завжди готовий продати тобі все, що ти замовляєш. Хороші копії шедеврів. Різниця може бути помітна, зрештою, лише для супер експертів. А не для тих, хто платить і отримує прибуток.

— Ось за це я тебе й ціную,- посміхнувся криво Кліщ та кивнув оцінювачу, який відразу без жодних слів кинувся оцінювати картини, які лежали на столі.

-- Хороша робота,- нарешті озвучив свій вердикт оцінювач.- Копії якісні, чисті.

Тільки тоді Кліщ змахом руки підізвав охоронця, який тримав кейс і наказав відкрити його. У ньому знаходилися пачки готівками перев'язані червою стрічкою. Одночасно Віталій Леонідович підсунув Кліщу список і папери для підпису. Кліщ без вагань поставив підпис, Один з екземплярів Віталій Леонідович віддав Кліщеві, а інший поклав до свого портфеля і забрав кейс з грошима та почав перевіряти чи вся сума знаходиться у ньому.

-- Все вірно, як і домовлялися,- підтвердив Віталій Леонідович.