Розділ 18

Кетрін та Анна зайшли до майстерні, намагаючись залишатися непомітними. Усередині панував спокій, змішаний з ароматом олійних фарб і свіжої деревини. Здавалося б, що це звичайна художня майстерня з кількома просторими студіями та з великими вікнами. Де кожна студія була заставлена мольбертами на яких були розташовані полотна в різних стадіях завершеності, а на дерев’яних столах лежали робочі інструменти. На стінах теж висіли картини — від ескізів до готових робіт. Кілька художників схилилися над полотнами й працювали в зосередженому мовчанні. Одні із них ретельно перемальовували деталі з іншого портрета, другі — вдосконалювали палітру кольорів. Все здавалося цілком звичайним. Робоча атмосфера — трохи хаотична, трохи творча, але жива. Ніщо, на перший погляд, не видавало, що за цим буденним виглядом може ховатися щось більше.

Кетрін вперто прочісувала майстерню, заглядаючи то в одну студію, то в іншу. Вона мовчки відчиняла двері, затримуючись та уважно розглядаючи  кожного, хто був усередині. Її очі шукали знайоме обличчя. Обличчя свого чоловіка. Анна ходила слідом, намагаючись не відставати, хоча її увагу все більше і більше привертали картини. Деякі з них її по-справжньому вражали: портрети, що дивилися просто в душу, морські пейзажі, що ніби дихали солоним вітром... Їй хотілося підійти і уважно, неквапливо роздивитися всі без винятку. Але…

Попереду залишалися, ще одні двері в останню студію і Кетрін майже побігла вперед, і рвучко відчинила їх. І… саме у цій студії стояли Генрі та молода жінка, які схилилися над полотном та обговорювали — кольори. Але Кетрін у цьому побачила зовсім інше. Її очі звузилися, обличчя спалахнуло гнівом.

— То ось де ти! — вигукнула Кетрін обуреним голосом. — Не думав, мабуть, що я прийду та викрию твою зраду, правда? А ти, — вона кивнула у бік дівчини, — як смієш так безсоромно поводитися з одруженим, чужим чоловіком?

Дівчина, колега Генрі розгублено озирнулася, зблідла, спробувала щось сказати, але Кетрін уже підійшла ближче, різко махаючи руками.

— Ви думали, що я ні про що не дізнаюся? — голос Кетрін ставав дедалі голоснішим, емоції виходили з-під контролю. -  І як довго ви разом?

Анна, теж зайшла до студії й одразу по реакції Генрі та тієї дівчини зрозуміла, що вони просто працювали разом. Це було ж очевидно.

— Кетрін, — втрутилася Анна, — прошу тебе заспокойся…

Але Кетрін не чула. Вона кипіла.

— А я не хочу заспокоюватися, — ще голосніше вигукнула Кетрін не відводила очей від Генрі. — Як ти міг мені зраджувати з нею?

— Кетрін, це Мегі, моя колега, - відповів Генрі, який нарешті все зрозумів, усвідомив. - Ми працюємо разом над серією картин для виставки. Ти, що справді думаєш, що я б…

— Я бачила, я відчуваю, я… — кричала Кетрін, змахнувши сльози.

Мегі, почервоніла від ніяковості та мовчки відійшла вбік. Натомість Анні було дедалі більше шкода Кетрін і вона підійшла до неї.

— Ходімо. Не треба влаштовувати сцен. Це просто непорозуміння.

— Ти не розумієш, Анно! — різко обірвала Кетрін.- Я йому не вірю.

І тоді Анна зрозуміла, що неповинна більше втручатися, а дати їм змогу порозумітися самостійно і тому відійшла від них. Нехай самі з’ясують стосунки між собою. Це — їхня історія. Їхній біль. Їхня правда. Тим часом Генрі, вже не став приховувати роздратування і рвучко схопив дружину за руку.

— Досить! — кинув він. — Ми поговоримо, але не тут.

І, не чекаючи згоди, Генрі повів Кетрін до виходу з майстерні, намагаючись стримати вибух емоцій.

— Почекайте! – Мегі кинулася слідом. - Я хочу розвіяти це непорозуміння…, — для неї напевне було головне, щоб не постраждала її репутація.

Вони зникли за дверима, а Анна залишилась стояти на місці посеред студії одна. Вже хотіла було теж вийти за ними та зачекати Кетрін на подвір'ї, але щось зупинило її. Погляд ковзнув по картинах, які стояли на мольбертах. Вона зробила крок до однієї, потім до іншої. На них були зображені знайомі образи — яскраві, живі, деякі — болісно проникливі. Жінка в блакитному, що дивиться кудись у далечінь, сцена старого міста в дощ, пара рук, які торкаються, але не можуть з’єднатися. У кожній — щось із глибоким змістом, щось, що промовляло до серця.

Анна стояла ніби зачарована продовжуючи розглядати картини, ще не усвідомлюючи, що саме її так збентежило. Але тут точно щось було не так. Вона не могла цього пояснити, але це чітко відчувалося. Зробила крок ближче до однієї з робіт — чудовий портрет жінки у вінтажному стилі. Занадто знайомий. Анна звузила очі, намагаючись згадати… і раптом все всередині стислося. Цю картину вона вже десь бачила. У книзі, у музеї… у каталозі відомих художників.

— Цього не може бути… — вимовила в голос розглядуючи кожну намальовану деталь.

Вона перейшла до іншої картини — пейзаж із золотим вечірнім світлом. Знову знайомий стиль. Навіть підпис був схожий… занадто схожий. Ще уважніше вдивилася у мазки пензля, у техніку, у структуру полотна. Занадто ідеально. Занадто точно, ніби хтось мав за мету відтворити не просто образ — а чуже мистецтво. І тоді Анна раптом усвідомила. Немов туман розвіявся у неї перед очима і вона побачила все. Це підробки. Неймовірні, майстерно виконані, з точністю до деталей — але все ж таки підробки. Не копії для практики, не репродукції для навчання. А фальшивки, що мали вигляд оригіналів. Легкий холод пройшов по її спині.  Анна зробила ще крок, потім іще. Це не просто художня майстерня, а щось значно темніше приховано тут. Це не просто місце творчості. Це — майстерно замаскована афера, це майстерня в якій малюють підробки.

Анна вибігла з будівлі, майже не відчуваючи під ногами підлоги. Опинилася на подвір'ї, але це не принесло їй полегшення. У голові крутилися тільки одна думка, а її пальці мимоволі стискалися в кулак так міцно, що нігті боляче вп'ялися  у шкіру. Лорд Джон Вітмор…  Витончений, ввічливий, елегантний — який справляв враження справжнього джентльмена, благородного мецената, який щиро підтримує мистецтво. Його майстерні, аукціони, виставки, щедрі пожертви — усе виглядало бездоганно. Та зараз Анна побачила в ньому зовсім іншу людину.