Розділ 17

Анна витерла очі тильною стороною долоні, намагаючись остаточно зібрати себе докупи. Її груди ще здригались від недавніх ридань, але вона вже могла дихати рівніше. І саме тоді двері будинку прочинилися, і на ґанок вийшов Генрі. Він неквапливо, з якоюсь звичною байдужістю, попрямував до своєї машини — старенького Ford Mondeo кольору темного бордо, який тьмяно виблискував під похмурим ранковим світлом. Анна застигла, спостерігаючи, як Генрі сідає в авто, заводить двигун, і повільно виїжджає за ворота маєтку. За мить з будинку вибігла і Кетрін — без пальта, лише в теплому светрі та вузьких джинсах.

— Анно! — крикнула вона й, не зупиняючись, схопила її за руку. — Ходімо! Швидко!

Анна не встигла нічого відповісти, як Кетрін уже тягнула її до своєї Mini Cooper, синього кольору яка була припаркована в затінку трохи далі.

— Сідай, — наказала Кетрін, грюкнувши дверцятами й стрімко почала заводити двигун.

Анна не сказавши ні слова підкорилася, пристебнулася озираючись у напрямку, куди зник Генрі. Машина рвонула з місця. Намагаючись наздогнати авто свого чоловіка, Кетрін поглянула на Анну краєм ока.

— Що то таке було за сніданком? — кинула вона нервово, обганяючи трактор на вузькій дорозі. — І… що взагалі відбувається?

Анна сиділа мовчки, її думки були розрізнені. Вона була готова відповісти, поділитися тим, що сталося. Розповісти про те, як їй ще вчора Джон Вітмор наказав попросити вибачення у його доньки, про те, як він її поцілував піддаючись пристрасті, про те, як вона себе почувалася тоді та що відчуває зараз, але раптом зрозуміла, що Кетрін не буде слухати її. Бо вона була занадто захоплена своєю проблемою, своїми думками про Генрі…

— Про це я тобі якось іншим разом розповім, — пообіцяла Анна приглушеним голосом. — Наразі ми маємо зосередитися на спостереженні. Нам варто бути уважними, щоб не випустити Генрі з виду.

Кетрін кивнула, цим самим дала зрозуміти, що цілком погоджується з нею. У салоні запанувало напружене мовчання. Кожна з них думала про своє.

— Він мене зовсім перестав помічати, — сказала Кетрін порушуючи тишу, її голос звучав не так, як зазвичай. Вона говорила швидко, знервовано. — Генрі так змінився... Видно, що все, що я для нього роблю, вже не має значення. А я навіть не знаю, як на це реагувати. Він просто... відсторонився.

Анна... кивнула кілька разів, удаючи, що слухає. Власні емоції здавалося раптом покинули її з якоюсь холодною впертістю. І все, що вона хотіла зараз, це без будь-яких розмов стежити за Генрі та зрозуміти, куди він їде насправді.  Бо він якраз в’їхав до Лідса — одного з найбільших і найжвавіших міст Йоркширу. Його бордовий Ford Mondeo легко загубився серед потоку машин, що рухались вузькими міськими вулицями. Анна притиснулася до бокового вікна,  її увагу привернула архітектура. За кожним поворотом з’являлося щось нове: то старовинна будівля з готичними вежами, то акуратне кафе з дерев’яними вивісками, то скляний бізнес-центр, у якому відбивалися сірі хмари, що висіли над містом. Вуличні музиканти грали джазові мелодії, студенти поспішали з рюкзаками, жінки в пальтах вигулювали песиків.

— Він поїхав не туди! — роздратовано вигукнула Кетрін, круто повертаючи кермо, аби не загубити машину чоловіка. — Майстерня — в іншому боці! Це ж не його маршрут! Він має бути зараз на роботі, Анно! А він що? — вона ковтнула повітря. — Він преться в центр!

Анна лише кивнула, не відводячи погляду від міста.

— Чому ти весь час мовчиш? Ну скажи щось! — Кетрін озирнулася на неї знервовано. — А може, Генрі хоче просто поснідати? Хоча… навіщо йому снідати у місті? Ми ж тільки з-за столу…

— Може, якась ділова зустріч? — припустила Анна.

Кетрін глухо хмикнула, притискаючи газ. Машина Генрі зупинилася на світлофорі, і вони теж зупинились за кілька метрів позаду, ховаючись за білим фургоном.

— Якщо це справді ділова зустріч, то… але якщо це побачення… — пошепки відповіла Кетрін, стискаючи кермо так, що аж побіліли пальці. — То я йому не те що скандал… я його… Я переконана, що це побачення з… коханкою. Зранку, мабуть, вирішили кави разом попити.

— Кетрін,-  Анна відвела погляд від вікна, - перш за все варто зберігати спокій і не варто робити передчасних висновків Спершу треба дізнатися правду, а потім будеш приймати рішення.

Кетрін видихнула, нервово ковтнула слину й рушили далі. Попереду Генрі повернув праворуч — у бік, де починалась зона кав’ярень, галерей і маленьких магазинчиків. Анна знову притулилася до вікна, відчуваючи, як у грудях повільно накопичується тривога — вже не через ситуацію з Мелісою чи Джоном, а через Кетрін, яка ось-ось могла зламатися.

Генрі зупинився біля невеликої кав’ярні на розі центральної вулиці. Фасад кав'ярні був прикрашений бруківкою й зеленими квітковими гірляндами, а кілька столиків стояли просто на тротуарі під великими кремовими парасольками. Генрі неквапом вийшов із машини — як завжди, не замкнувши її, бо вважав, навіщо оберігати те, що ніхто не захоче вкрасти. Що цей старий мотлох нікому не потрібен. Так само неквапливо підійшов до одного з вільних столиків та сів за нього, глянувши на годинник. Офіціант приніс йому чашку чорної кави, і чоловік повільно зробив ковток, замислено дивлячись кудись у простір перед собою. У машині Кетрін завмерла, закусивши губи майже до крові. Її очі не зводилися з фігури коханого, що, здавалося, просто насолоджувався моментом. Але для неї це було — сигнал.

— От бачиш? — пробурмотіла вона, її голос затремтів. — Він чекає. Сидить, дивиться. Я це знаю… я це відчуваю… він чекає на неї.

— Може, просто захотів кави випити, — припустила Анна, теж не зводячи очей з Генрі.— А може, йому треба подумати? Ти ж сама казала, що останнім часом він дивний…

— Про що подумати? — розсміялася Кетрін, але сміх її був зламаним і порожнім. — Подумати?! Та він ніколи не думав у кав’ярні! Він завжди розмірковує, коли працює, або ввечері, коли лягає спати. А тепер раптом йому захотілось подумати за чашкою кави серед квітів?! Як мило.