Розділ 16

Анна лягла у ліжко, вкрилася ковдрою, все ще відчуваючи дивне поєднання збудження, розгубленості й внутрішньої тривоги. У голові клубочились думки, які не давали спокою. Що це щойно було? Як зрозуміти поведінку лорда Джона Вітмора? Він прийшов, щоб вилаяти її — за те, що вона посміла дати відсіч його доньці. Не просто зауважив, не просто висловив невдоволення, а фактично відчитав, як непокірну служницю, наказавши завтра ж попросити вибачення. Саме наказав — різко, холодно, зверхньо. І вона змушена буде виконати цей наказ, якщо справді цінує свою роботу. А вона цінує. Надто багато втратить, якщо ризикне та проігнорує його наказ.

Та зараз її турбує зовсім не його наказ, а те, що сталося між ними. Чому це сталося? Невже вона справді настільки зухвало виглядала, що він не зміг стриматися. Розпущене вологе волосся, майже оголене тіло замотане в рушник, розпарена шкіра… Та його поцілунок був не просто імпульсом, бо був наповнений пристрастю. Він так міцно притис її до себе, а його дотик був жадібним, невгамовний, мов давно мріяв про цю мить. Ще кілька секунд — і він би повалив її на ліжко, не стримуючи себе.

Можливо, це і було лише фізичне тяжіння. І все ж… їй це сподобалося. Її тіло зреагувало миттєво — хвилею жару, тремтінням у животі, солодким очікуванням. Вона відчула себе бажаною, жінкою, до якої тягнеться не просто чоловічий погляд, а усе його єство. І що найстрашніше — вона не була б проти віддатися йому. Вона б дозволила йому. Вона хотіла цього. Хоча й розуміла, що це якесь божевілля, що це заборонена пристрасть.

Анна перевернулася на бік, заплющила очі, намагаючись вгамувати бурю всередині. Але уява зрадницьки поверталася до того спогаду, до його погляду, до його поцілунку, до його гарячого дихання на її шкірі. Що далі? Чи повториться це знову? Та головне — чи хоче вона, щоб це повторилось? Можливо, але…

Вранці Анна прокинулася ще до дзвінка будильника. Її тіло було відпочиле, але душа — натягнута мов струна, яка була готова тріснути від найменшого дотику. Сьогоднішній день обіцяв бути, мабуть, найважчим з усіх, відколи вона переступила поріг цього маєтку. Анна повільно сіла на ліжку, ковзаючи босими ногами по холодній підлозі. У грудях тиснуло, ніби хтось поставив камінь. Думка про те, що доведеться принизитися і просити вибачення у Меліси, — капризної, зверхньої дівчини, яка звикла отримувати все, чого забажає, — викликала гіркоту. Але іншого виходу не було, бо робота була найважливішою. Її робота — це не просто засіб до існування. Це її шанс. Її нове життя.

Витягла із шафи джинси Анна почала натягати їх, ловлячи себе на тому, як тремтять пальці. Ні, не від холоду. Від нервів, бо напруга наростала, а час зменшувався до того моменту, коли їй доведеться зігнути спину перед тією, яка сама мала б просити вибачення. Вона застібнула ґудзик на джинсах, вдихаючи глибше, намагаючись хоча б трохи заспокоїтись. Потім потягнулася до темно-зеленого светра. Затишний, теплий, він завжди дарував відчуття захищеності. Можливо, це й дрібниця, але сьогодні їй потрібна була бодай якась опора.

А ще Кетрін. Сьогодні вона Анна мала піти з нею, щоб стежити за Генрі. Буде стежити за чужим чоловіком і це завдання викликало не менший дискомфорт, який зовсім їй не подобався. Поринати в чужі сімейні драми — не те, чого прагнула, але це ніби теж частина її обов’язків. Бо не могла відмовити колезі і єдиній людині з якою у неї склалися дружні стосунки. Її роль тут — мов тінь, уважна, обережна, невидима. І вона з нею теж впорається.

Наостанок натягла кросівки. Звичний рух, але цього ранку він дався з надзусиллям. Бо попереду ще була зустріч із лордом Джоном Вітмором. І це… це найбільше вибивало з рівноваги. Як поводитися з ним після вчорашнього? Після того поцілунку, пристрасті, яка з'явилася між ними, наче електричний розряд? Привітатися звично? Удати, що нічого не сталося? А якщо він знову…? Її серце забило швидше від одного лише спогаду. Вона не знала, чого чекати. І, що гірше — не знала, чого хоче сама. Підвелася та глянула на себе у дзеркало. Спокійна зовні, але всередині буря.

— Зберися, Анно. У тебе попереду цілий день гри,- мовила сама до себе намагаючись заспокоїтися.

Вона повільно спустилася до зали, де ще панувала тиша, перервана лише легким дзенькотом посуду. Служниці закінчували накривати стіл: на білосніжній скатертині вже стояли плетені кошики з теплими булочками, свіжі круасани, нарізане масло, мед у кришталевій фіалці та тонкі скибки сиру й шинки. У срібному чайнику парувала кава, а поруч стояв глек з апельсиновим соком.

Анна сіла за стіл і Мері, служниця відразу підійшла до неї з усмішкою налила їй запашну каву в тонку фарфорову чашку. До зали зайшли Кетрін з Генрі мовчки, тільки кивком голови привіталися з Анною. І так само мовчки сіли за стіл. Їхня відстань один від одного за столом відчувалася як фізично, так і емоційно. Жодного погляду, жодного слова, лише напруга.

Анна крадькома глянула на Кетрін. Та виглядала пригнічено, збезсилено, як людина, яка тримається з останніх сил, щоб не заплакати, не розсипатися на шматки просто тут, при сторонніх. Її очі були тьмяними, а обличчя втомлене. Розмова не клеїлася. Слова ніби застрягали десь у горлі. Тож усі мовчки їли, кожен заглиблений у свої думки.

За декілька хвилин двері різко відчинилися і до зали увійшла Меліса. Її хода була занадто голосною, демонстративною. Вона не просто зайшла — вона з'являлася, наче актриса на сцені, певна у власній значущості. Високо піднята голова, ледь помітна посмішка, в якій було більше зневаги, ніж доброзичливості. Обвела усіх присутніх холодним, пронизливим, майже знущальним поглядом – зупинившись на Анні.

— Бачу, сніданок уже розпочався без мене, — промовила вона, злегка підіймаючи брову. — Усім смачного.

Меліса сіла за стіл з таким виглядом, ніби чекала на овацію. Її рука, вкрита тонким, золотим браслетом, недбало потягнулася до круасана, а погляд знову ковзнув до Анни — з очікуванням. Анна відчула, як до щік підступає жар, а руки мимоволі стиснули чашку, яку вона тримала. Серце гупотіло, а кожен подих давався з зусиллям. Анна знала, що має це зробити, попросити вибачення, вибору не було. Повільно відставила чашку з недопитою кавою, тримаючи голову рівно, хоча подумки хотілося втекти, сховатися, зникнути.