Розділ 15

Ввечері Джон, втомлений і виснажений нарешті переступив поріг свого будинку. Його пальці ще злегка були напружені, коли він знімав рукавички, а на чолі ще залишався піт — від нервового напруження, яке йому довелося пережити. Сьогоднішній день для нього мало не завершився катастрофою.

А усе починалося доволі гладко — чергова зустріч із клієнтом, який був готовий викласти чималу суму за ніби втрачене «ексклюзивне» полотно Ренуара. І вже, коли гроші опинилися в руках посередника, неподалік з’явилися поліцейські. Їхнє авто проїжджало повз складу де проходила угода, з опущеним склом на бокових вікнах, й на мить здалося, що поліцейські от-от зупиняться. Серце Вітмора тоді підскочило аж до самісінького горла. Водночас один із його людей занервувавши зробив зайвий, підозрілий рух. І лише чудом, завдяки швидкій реакції Джона та його холодному розуму, вдалося все замаскувати. Удали, ніби знімають арт-проєкт. І тільки тоді поліцейські байдуже поїхали далі, навіть не стали виходити з авто.

Хоч ситуацію і було врятовано, але емоційний осад залишився. З кожним подібним випадком він втрачав рівновагу після якої лишася втома й роздратування, що повільно роз’їдали його витримку. Його дратувало все — запізнення водія, скрип вхідних дверей, навіть те, що у вітальні було вимкнено світло.

Не перекинувшись ані словом з Мері він мовчки попрямував до бібліотеки до свого улюбленого притулку від світу. Дістав кришталеву склянку, налив собі трохи коньяку. Присів у крісло за письмовий стіл та зробив ковток, затримав подих і заплющив очі. Нарешті – спокій. Зробив другий ковток коньяку й відчув, як напруга потроху відступає, коли двері до бібліотеки з розгону розчинилися.

— Тату! — пролунало голосно.

До бібліотеки увірвалася Меліса, яка вся палала гнівом.

— Ти не уявляєш, що ця... ця Анна дозволила собі сьогодні зранку! — Меліса наблизилась до батька. — Вона говорила зі мною так зневажливо, як ніби я якась служниця! Вона сказала, що я пихата й егоїстична! Мені?!

Джон нахмурився й уважно подивився на доньку ще не зовсім усвідомлюючи, про що вона говорить.

— Вона мене образила, тату. Просто у вітальні, перед покоївкою! Вона дозволила собі нахамити мені, твоїй доньці! І це не вперше, вона давно так себе веде! А перед тобою вдає себе такою хорошою, правильною, розумною. Але це тільки маска.

Ці слова прозвучали з таким пафосом і переконанням, що лорд Вітмор нарешті все зрозумів та головне відразу повірив. Йому навіть не спало на думку сумніватися у Мелісі — її очі блищали, а голос тремтів від образи. Він різко підвівся, а склянка з коньяком грюкнула об стіл.

— Що вона собі дозволяє? Це вже занадто, — вигукнув він із загрозою у голосі. — Я з нею поговорю. Поставлю її на місце. Негайно.

Його обличчя налилося гнівом, брови насупилися і він різко рушив до дверей. Меліса лишилася наодинці. На її обличчі промайнуло задоволення. Вона повільно опустилася в батькове крісло, взяла склянку, яка ще зберігала тепло його долоні, й самовдоволено посміхнулася…

Тим часом лорд Вітмор крокував коридором впевненими, важкими кроками. Його щелепи були стиснуті до болю, а очі — крижано-холодні й рішучі. Він ледве стримував себе, щоб не нахамити економці місіс Норі, яка зустрілася дорогою.

— Анно! — голосно покликав він, підійшовши до дверей її кімнати, й гримнув у них кулаком. — Відчиняй!

Але жодної відповіді не почулося. Тільки тиша.

— Анно! — повторив він голосніше, ще раз постукав, тепер уже з силою.

Мовчання. І тоді Джон не витримав. Гнів, накопичений за весь день, шукав виходу. Він різко штовхнув двері, і ті з тріском розчинилися.

— Анно! — вигукнув він знову, заходячи до кімнати з таким виглядом ніби збирався зруйнувати все навколо.

Його погляд метнувся навколо — горіло приглушене світло, ліжко було підготовлено до сну, а повітря наповнене свіжим ароматом парфумів і пари. Він зробив кілька кроків углиб, шукаючи винуватицю, розлючено обертаючись навколо себе, метаючи блискавками в очах. І раптом Джон завмер. З-за відчинених дверей ванної вийшла Анна. Її волосся спадало вологими пасмами на плечі, шкіра виблискувала краплями води. Вона була загорнута в білий рушник, який ледве прикривав її фігуру. На обличчі  було здивування і розгубленість. Вона не розуміла, що відбувається.

— Лорд Вітмор?

А він мов закам’янів, не здатен був ні говорити, ні відвести погляд. Усе в ньому напружилося — гнів зупинився на межі, змінюючись іншими почуттями, незрозумілими та несподіваними. Джон поспіхом відвів погляд, змушуючи себе зосередитись. Його очі вперто дивились убік, на якусь дрібницю на столику, лише б не зустрітись очима з Анною. Бо те як вона виглядала — волога, розкута, така  манлива в цьому рушнику — пробудило миттєво у ньому занадто солодке, тягуче бажання.. Він прокашлявся, ніби намагаючись проковтнути клубок у горлі, і нарешті промовив, намагаючись надати голосу твердості:

— Ми маємо поговорити.

— Сталося щось? – запитала Анна злегка нахилила голову, затягуючи рушник міцніше на грудях.

— Не прикидайтеся, що не розумієте, — буркнув він, нарешті подивився на неї прямо, хоча погляд його ковзнув по ключицях, перш ніж повернутися до очей. — Мені щойно доповіли про твою… тобто вашу... поведінку щодо Меліси.

— Якщо ви маєте на увазі те, що сталося зранку...,-  почала Анна.

— Я маю на увазі саме це! — різко перебив він, підвищуючи голос. — Я не дозволю, щоб у моєму будинку хтось дозволяв собі хамити моїй доньці!

— Але ж вона...,- Анна хотіла пояснити.

— Ні, Анно! — вибухнув Джон. — Ніяких "але"! Ви повинні попросити у неї вибачення. І крапка. У цьому будинку є порядок і повага, а не ваші… тобто твої… імпульсивні реакції!

Він зробив крок до неї і одразу зупинився — занадто близько. Її запах — легкий, чистий, після ванни — збивав його з думки. Його голос трохи затремтів, хоч він і намагався тримати його твердим:

— Ти не маєш права ображати Мелісу. Вона — леді цього дому, а ти… ти повинна пам’ятати своє місце.