Розділ 14

Анна, завершивши сніданок, взяла до  рук невеликий блокнот і чашку з недопитою кавою та попрямувала до майстерні, сповнена спокійної зосередженості. Але на сходах шлях їй перегородила Меліса. Як завжди — раптово, мов хижачка, яка була напоготові напасти та розірвати на шматки.

-- Хто тобі дозволив ходити далі майстерні? — з виразними нотами знущання запитала Меліса.

Анна на мить зупинилася, не відповіла намагаючись не піддаватися провокації. Зробила крок вбік, щоб обійти, та Меліса й не думала поступатися.

— Думаєш, якщо тато тебе найняв на роботу, пустив у дім, то ти вже можеш розгулювати тут, як хазяйка? — гаркнула вона, насупивши брови. — Але не забувай, ти всього лише робітниця, тиха миша, яка нікому нецікава.

Анна глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій, бо зовсім не хотіла сварок. Не хотіла скандалу, який немав би жодного сенсу. Але все ж не витримала.

— Досить! — голос Анни пролунав твердо, чисто, з надривом, що змусив Мелісу здригнутися. —Досить ображати мене, підсміюватися за моєю спиною. Більше я терпіти цього не буду. Я не твоя служниця. І вже точно не та, перед ким можна випускати кігті, щоб хоч якось довести свою зверхність.

Меліса роззявила рота — її явно вразило, що Анна, така сором'язлива, мовчазна, раптом заговорила з такою гідністю і силою.

— Ти… ти що собі дозволяєш?! Яке ти маєш право підвищувати на мене свій голос, — захекано випалила Меліса. — Я розповім батькові! Щойно він дізнається, як ти мені грубиш… Побачиш, як швидко ти вилетиш звідси!

Анна зробила крок уперед, не ховаючи погляду.

— Розповідай. Але не забудь додати, як ти принижуєш мене. І що я не стала мовчати, встала на захист себе. Раніше я проявляла шляхетність та більше не стану, бо моє терпіння закінчилося. Зрозуміла?

Меліса замовкла. Її очі звузилися, обличчя залила червона пляма — не від злості, а від неочікуваності. Вона мовчала вперше не знаючи, що відповісти. Бо ця "тиха миша", як вона звикла називати Анну, показала зубки. І ці зубки виявились не менш гострішими за її власні.

Анна обійшла Мелісу з прямою спиною, і піднялася далі сходами до майстерні. Її серце ще гупало, але в душі панувало дивне полегшення. Вперше, мабуть, в житті вона захистила саму себе. І це було більше, ніж перемога. Це було — пробудження. Вона почувалася впевнено, хоча знала — подібного Меліса не забуде, не вибачить.. Ну й нехай, але вона більше не дозволить себе топтати, ображати. Зайшовши до майстерні Анна помітила, що на неї вже чекала Кетрін, яка виглядала стривожено, міцно стиснувши губи та насупивши брови.

— Я все чула, — сказала Кетрін. — Що сталося цього разу? До чого Меліса причепилася?

Анна зітхнула і притисла до грудей блокнот, поставивши чашку з кавою на робочий стіл.

— Та як завжди… нічого конкретного. Але цього разу я не витримала. Сказала їй усе прямо без вагань і без покори.

— Ти не розумієш, — Кетрін підійшла трохи ближче тяжко кивнувши. — Вона цього так не залишить. І… гніву дядечка тобі не уникнути.

— Але я не зробила нічого поганого…,- відповіла їй на те Анна здивовано подивившись на свою колегу.

— Це не має значення, — перебила її Кетрін. — Для лорда Вітмора Меліса — святе. Його єдина донька святіша зі святіших. Він завжди на її боці, навіть якщо вона робить дурниці. Навіть якщо ображає інших. У його очах вона завжди залишається не винною. І якщо вона говорить на білу стіну, що вона чорна, то так і є.

Анна мовчала. Її руки ледь здригнулись. У голосі Кетрін відчувалося щире співчуття.

— Хай і так, але терпіти зневаги я не буду, — сказала Анна нарешті зрозумівши від чого намагається застерегти її Кетрін, але все одно ні про що не шкодувала.

— Дарма ти проявила характер… це не завжди рятує,- додала Кетрін.

Анна сіла на свій стілець. Вперше майстерня здавалася їй не просто місцем роботи, а єдиним прихистком у домі, де можна бути собою. Запанувала тиша. Обидві мовчки зайнялися своєю роботою — Анна змішувала порцію фарби, а Кетрін, сидячи трохи осторонь, спостерігала за нею, крутячи в руках лупу. Зрештою Кетрін не витримала:

— Меліса… насправді вона не зла. Вона… добра. Просто розбещена. З дитинства знала, що може все. Її батько аж занадто любить, занадто балує.

Анна нічого не казала у відповідь, а тільки уважно слухала.

— Її ніколи не сварили по-справжньому, — продовжила Кетрін. — Усе, що вона робить, сходить їй з рук. Іноді Меліса… втрачає межу між жартом і образою, між добротою і жорстокістю. Я… я не захищаю її, — поспішила додати, глянувши на Анну. — Просто намагаюся пояснити й зрозуміти її.

— І ти її розумієш?- запитала Анна.

Кетрін зам’ялася, опустила очі.

— Іноді так… а іноді зовсім -- ні. За її зверхність, за те, як вона поводить, мені аж самій стає соромно. Та потім уявляю, як вона у три рочки сиділа на підлозі й ревіла, бо втратила маму… і думаю, що нікому було навчити її доброти.

Анна почала наносити фарби на потрісканій картині. Вона відразу прониклася співчуттям, але це не причина для виправдання вчинків Меліси. Так, слова Кетрін дозволяли впізнати Мелісу краще, по-іншому. Зрозуміти, який біль вона відчувала.

— Може, й так, — у відповідь сказала Анна. — Але ж ми всі маємо вибір. Навіть розбещені мають усвідомлювати, як варто себе поводить, кому що говорити.

Кетрін тільки сумно всміхнулась погоджуючись з Анною. Яка вже схилилася над полотном, намагаючись зосередитися на деталях — тонких лініях силуету, світлотіні, яка лягала на обличчя зображеної жінки. Але щось їй не давало спокою. З краю ока вона вже кілька хвилин помічала, як Кетрін затихла та мовчки сіла біля вікна, втупившись у краєвид, що відкривався з майстерні. На її обличчі виднілася тривога й печаль.

— Кетрін, — озвалася Анна. — Та не хвилюйся ти так. Я тебе зрозуміла. Справді. Я надалі постараюся не потрапляти Мелісі на очі і не буду вступати з нею ні в які розмови. Чому ти не працюєш?