Розділ 13

Анна разом із Джоном не поспішаючи спускалися до підземної майстерні. Вона прислухалася до звуку власних кроків намагаючись подолати неспокій, який у ній викликав його пронизливий погляд, що майже фізично відчувався на шкірі. Чому він не відводить від неї своїх очей? Хотіла б думати, що подобається йому та реальність змусила відкинути ці думки про симпатію, бо розуміла, що його увага має інший підтекст.

Швидше за все, це звичайна цікавість, навіть скептицизм. Бо ще з першої зустрічі помітила, як у його очах спалахувала ледь прихована насмішка, з якою відтоді завжди дивиться на неї. Він не міг бачити в ній жінку, його цікавило лише те, який вона спеціаліст. І в цьому Анна була переконана.

Але насправді вона б хотіла подобатися такому чоловікові як лорд Вітмор. Але в цьому було важко зізнатися навіть самій собі. І тому Анна вперто гнала ці думки геть, намагаючись знайти їм раціональне пояснення. Та зрештою мусила визнати, що дійсно хотіла б приваблювати його. Не просто як спеціаліст, а як жінка, яка здатна викликати зацікавленість. Це було, мабуть, б чимось неймовірним… Вона Анна, проста дівчина сподобалася б дорослому чоловікові, який досягнув вершин у житті, міцно стоїть на ногах, володіє силою та впевненістю, якою їй самій так бракує.

У якусь мить Анна дозволила собі крадькома поглянула на нього. А він гарний — не в молодий, бездоганний спосіб, а в тій чоловічій стриманій привабливості, що приходить із досвідом і владою. Його обличчя мало чіткі, різкі риси, відточені роками самоконтролю й рішучості. Високі вилиці, прямий ніс, міцне підборіддя — усе це робило його вираз незворушним, навіть трохи суворим.

Але найбільше заворожували очі. Глибокі, холодні, вони дивилися пронизливо, ніби бачили більше, ніж дозволено іншим. Він ніколи не метушився, не робив зайвих рухів. Кожен його крок, кожен жести були виваженими, точними, як у людини, яка звикла контролювати все навколо. Навіть його голос — низький, спокійний, з тією владною ноткою, що змушувала слухати. Анна розуміла, що такого чоловіка не так легко зацікавити. Але думка про те, а раптом він міг би дивитися на неї інакше — не з іронією чи скептицизмом, а з інтересом, із бажанням — збуджувала в ній уяву.

— Анно, ви чуєте, про що я вас запитую? Бо бачу, ви повністю занурилися у роздуми, — Джон уважно придивився до неї, примруживши очі. — Цікаво, про що ви  думаєте?

Анна різко кліпнула очима, усвідомлюючи, що надто довго мовчала. Серце стиснулося — невже він помітив її розгубленість та зацікавленість ним?

— Вибачте, вам здалося, — швидко відповіла вона, з усіх сил намагаючись приховати збентеження. — Я цілком зосереджена на нашій розмові. Ви запитували, що вже зроблено?

Анна рішуче підійшла до картини і, намагаючись повернути собі впевненість, заходилася розповідати:

— Мені вдалося очистити верхній шар від бруду і тепер основні кольори проявилися чіткіше. Далі буду працювати над деталями, відновляти текстуру…

Вона говорила швидко, майже поспіхом, ніби прагнула сховатися за словами. Але замість того щоб зосередитися на її поясненнях, Джон спокійно схрестив руки на грудях і з легкою посмішкою спостерігав за нею.

— Анно, будь ласка, заспокойтеся, не варто так хвилюватися.

Анна зупинилася і підняла на нього очі, намагаючись визначити, чи він серйозно.

— Я… я зовсім не хвилююся, — заперечила вона, але щоки зрадницьки почервоніли.

— Справді? — Джон підняв брову, ще ширше всміхнувшись. — А я вже подумав, що моя присутність вас починає бентежить. Чи, можливо, це щось інше? - він зробив крок ближче до неї.

— Ви переоцінюєте себе,— Анна міцніше стиснула пальці, намагаючись щосили не видати своїх емоцій. — Я просто звикла розповідати швидко.

— Зрозумів, - вдавано серйозно кивнув Джон. — І визнаю, ви добре володієте англійською. Ніби завжди нею розмовляли.

— Моя бабуся викладала англійську, — пояснила Анна, трохи зніяковіло. — За життя вона дуже хотіла, щоб і я досконало володіла цією мовою.

— Отже, ваша бабуся мала на вас великий вплив, — підмітив Джон, не відводячи погляду. — Напевно, між вами залишилося багато спогадів.

— Так, вона була важливою людиною в моєму житті, — Анна злегка усміхнулася, згадуючи образ бабусі, і помітно почала заспокоюватися. — До речі, вона захоплювалася Англією. Ми навіть разом приїжджали сюди, щоб побачити її на власні очі.

— І де вам вдалося побувати? — запитав Джон, по-справжньому зацікавившись.

— У Лондоні, — очі Анни загорілися спогадами. — Ми разом гуляли біля Букінгемського палацу та побували у Вестмінстерському абатстві. Це було захопливо. Але найяскравішим спогадом для мене залишився похід у затишне кафе на березі Темзи. Ми пили гарячий чай з молоком та їли скони з джемом, а за вікном лив дощ. Ці спогади завжди зігріватимуть мене...

Голос Анни тремтів, а в очах з’явився вологий блиск. Вона швидко нахилила голову, намагаючись приборкати емоції, але Джон уже помітив її стан.

— Дуже боляче втрачати рідну людину, — він встиг підійти до неї майже впритул. Його голос зробився незвично м’яким, позбавленим звичної іронії. — Я теж втрачав близьких і знаю, як це болить. Але спогади… ви вірно сказали, вони зігрівають.

Анна не відповіла, лише кивнула, боячись, що голос її зрадить. Та раптом, несподівано Джон витягнув із кишені хусточку і вже за мить вона відчула легкий дотик до свого обличчя. Він делікатно почав витирати їй очі. Його рухи були неспішними, обережними, майже ніжними. Анна затамувала подих від такої непередбачуваної уваги з його боку. А він ніби вперше бачив її такою — вразливою, справжньою і у той же час сам себе не розумів, чому робив це. Це був неочікуваний імпульс, бо зазвичай не дозволяв собі подібних жестів, уникав сентиментальності. Але зараз, коли побачив, як сльози зібралися на її віях, як вона намагається приховати свій біль, у ньому щось змінилося. Йому захотілося втішити її.

Між ними запанувала тиша. Анна відчула тепло його руки на своїй шкірі й вперше побачила в його очах не холодний розрахунок, не насмішку, а щось інше… Щось таке, що зближувало, той невловимий відчутний струм, що змушував завмирати. Та Джон схаменувшись, миттєво заховав хусточку до кишені й відступив. Його обличчя знову стало стриманим, майже непроникним, ніби нічого й не сталося. Він не міг дозволити собі зайвого. Ця мить близькості була необачною слабкістю, яку не варто було проявляти. Він вже давно  навчився контролювати свої емоції, не піддаватися поривам, не дозволяв нікому проникати крізь його броню. А зараз… ледь не зробив те, чого сам від себе не очікував — замість стриманої ввічливості проявив турботу. І це почало дратувало. Бажаючи швидше змінити тему, Джон випрямився, повністю опанував себе та повернувши собі звичну холодну впевненість, запитав: