Розділ 12

Джон розвернувся до вхідних дверей, щоб провести Лауру. Вона зневажливо надула губи й різко схопила свій верхній одяг, сумочку та вибігла з будинку грюкнувши дверима у нього перед носом. Та його це не зачепило. Ніякого жалю, ніякого смутку чи навіть легкої образи він не відчув. Лише порожнечу, байдужість і розчарування.  Бо насправді їхні стосунки давно почали втрачати сенс. Лаура поступово переставала його цікавити ще задовго до того, як він запідозрив її у зв’язку з Джеком. Саме так Джон знав, що Лаура спить з його другом. Він вже давно підозрював їх у зраді. Спочатку його увагу привернули випадкові погляди між ними та різкі зміни їхнього настрою, коли вони стикалися при ньому. А потім з’явилося більше – він почав  уловлювати уривки розмов між ними де йшлося про взаємну симпатію. Та ще її відмовки, коли вона мала прийти на зустріч з ним, але не приходила, теж насторожили та змусили замислитися. Якби він мав до неї якісь почуття, можливо, це б боліло й він би ревнував. Можливо, би кинувся з'ясовувати правду, збирати докази, а потім розгромив би їх обох одним влучним ударом, позбавивши останнього шансу на виправдання. Але його більше цікавило не саме зрадництво, а те, що стояло за ним. Щось у цій ситуації здавалося йому підозрілим.

Чому Джек? Чому Лаура — жінка-мисливиця, яка звикла жити коштом заможних, яка вміла грати на бажаннях чоловіків і вичавлювати з них максимум — раптом перемкнула свою увагу на Джека? На чоловіка, який ніколи не вирізнявся особливими статками. Так, Джек мав харизму, був упевненим, трохи зухвалим — жінкам це подобалося. Але не в цьому ж справа. Щось у цій історії не складалося. Лаура ніколи не була романтичною — вона була практичною до кісток. Жінка, яка вміла прораховувати вигоду наперед, не пов’язалася просто так би з чоловіком без перспективи.

А може між ними є взаємовигода? А може Джек наскільки вміло її спокусив, що Лаура не змогла йому відмовити та встояти перед його чарами? А може Джек щось задумав — і Лаура стала частиною його плану?  А може все занадто банально? Джек просто обрав Лауру, щоб довести самому собі, що він кращий за нього Джона. Бо він Джон не раз помічав за другом бажання бути кращим за нього. Мати більше ніж він. Але.. 

Але Джек… Джек був його другом. Той, хто був поруч у найтемніші моменти. Той, кому він довіряв. Той, кому відкривав доступ до свого світу, своїх справ, свого дому. І якщо тепер друг за спиною перетнув межу — це  найболючіщий удар, у саме серце довіри. А може все-таки не має ніяких причин? Може це кохання? Може Лаура та Джек просто покохали один одного. Ну, якщо це і справді так, то він Джон не буде їм заважати і навіть щиро привітає, коли вони раптом захочуть побратися. Але це занадто просто. Тут щось значно серйозніше, аніж кохання чи пристрасний роман за його спиною. Тут однозначно якісь вагоміші причини.

А якщо Джек та Лаура замислили щось проти нього? Саме ця думка не полишала найбільше. Джон відчував, що в таких питаннях не буває випадковостей. Якщо його обманюють – отож, на це є причина. Та найгірше те, що довіряти, виходить не можна нікому. Навіть тим, хто був поруч роками.  Він повинен дізнатися правду і для цього вирішив удавати, що нічого не підозрює. Вирішив зачекати. І тоді без сумніву дізнається, що вони приховують. Це, мабуть, єдине правильне рішення, як на нього.

Джон пригадав, як уперше побачив Лауру. Це було у вишуканому ресторані на даху готелю «The Glass Garden» у Лондоні. Місце, де зазвичай вечеряли люди з іменами, зв’язками та товстими гаманцями. Того вечора Джон прийшов сам — після довгого дня, сповненого нарад і холодної дипломатії, він хотів випити келих старого шотландського віскі й, можливо знайти незначного флірту, який не матиме жодного продовження. Але тоді він побачив її.

Вона сиділа за барною стійкою — у чорній шовковій сукні з глибоким декольте, що вишукано підкреслювала її спину, шию і погляд. Лаура не була надто помітною, але вміла себе подати. Її пальці легко ковзали по келиху вина, губи вигравали напівусмішкою, а погляд… погляд зупинився на ньому — впевнений, оцінювальний, трохи викличний.

Джон відразу зрозумів, з ким має справу. Таких жінок він бачив не раз — гарні, вродливі мисливиці за багатством. І вона Лаура теж знала хто він. Бо без сумніву зібрала інформацію про нього перед тим, як вийти на полювання. Лорд Джон Вітмор — власник великої компанії, маєтків, спадкоємець титулу, чоловік зі станом, той, якого обговорювали на сторінках "Forbes" і вищих кругах. Він з тих хто знає, чого хоче і вона теж.

Його привабила її гра, той спосіб, у який вона демонструвала своє бажання. Лаура була сексуальна, зухвала, не надто балакуча, але достатньо розумна, щоб не здатися дурною. Він дозволив собі зацікавитись нею. Його це розважало. Вона шукала розкіш і стабільність, а він — спокою, тілесної розради, яку можна вимкнути за бажанням. Так усе й почалося…

Після тієї вечері в «The Glass Garden» усе пішло за сценарієм, який, здавалося б, обом був знайомий до найменших дрібниць. Лаура з’являлася поруч тоді, коли він цього хотів — або коли це виглядало як її власна ініціатива. Вона ніколи не ставила зайвих запитань, ніколи не заглиблювалася у справжні відносини між ними. Її обличчя завжди залишалося злегка загадковим, а посмішка — трохи награною, але привабливою.

І він був щедрим з нею, тому, що вона грала свою роль бездоганно. Спостерігав за нею як за актрисою на сцені, яку сам оплатив і цього було достатньо. Його не хвилювали витрати. Вона хотіла брендового взуття — будь ласка. Шовкові сукні — не питання. Ювелірка — він купував її так само легко, як чашку кави.  А потім він помітив, як її поведінка почала змінюватися. Лаура почала тягнутися до Джека. Чому?

Джон різко розвернувся від вхідних дверей й відкинув усі думки, що свердлили йому голову. Досить. Зараз не час розмірковувати про мотиви зради. Він швидко попрямував до бібліотеки — де на нього напевне зачекалася Анна не помічаючи, що Лаура, яка начебто пішла, повернулася. Вона тихенько, майже беззвучно, прокралася до вітальні, і, щойно побачила, як він зник за дверима бібліотеки, зупинилася. Її очі звузилися, а в грудях защеміло. Лаура знала, що там на нього чекає Анна. Ця тиха, витончена, з надто розумними очима жінка, яка з'явилася в маєтку не так давно, але вже встигла заволодіти увагою лорда Вітмора. Ця Анна занадто делікатна, щоб змагатися відкрито, але досить прониклива, щоб не залишати сумнівів.