Розділ 11

Лорд Джон Вітмор сидів у своєму розкішному кабінеті в головному офісі «Whitmore Galleries & Auctions» де жалюзі наполовину закривали вікна, крізь які пробивалося денне світло. На різьбленому столі зі старовинного дуба лежали кілька відкритих справ, теки з документами та ноутбук. Джон переглядав звіти про чергові законні угоди: продаж колекції ренесансних гобеленів для приватної галереї в Цюриху, продаж італійських меблів XVIII століття, які вже пройшли реставрацію для одного з лондонських музеїв, а також продаж ексклюзивного антикваріату для анонімного клієнта з Близького Сходу. Все це було ідеально чистим, елітним, таким, що відповідало його бездоганній репутації. Та водночас, на периферії думок, він відчував темний підтекст усього свого бізнесу, бо вже планував наступний закритий аукціон поза законом. Де вирішуватиметься доля унікальних витворів мистецтва, привласнених сумнівними шляхами. Цей аукціон повинен знову принести йому порцію колосальних прибутків.

Під час роботи йому нав’язливо лізли в голову думки про Анну. І це дратувало, порушуючи його звичний холодний розсудок. Та зненацька він упіймав себе на тому, що йому приємно думати про неї. Та визнати цього не хотів і тому уперто намагався більше не думати про Анну, переконуючи себе, що така, як вона, не може його приваблювати. Взагалі. Це було неможливо. Неприйнятно. Вона лише спеціаліст у його компанії, не більше. Всього лише… Але чомусь ця думка не приносила полегшення.

Після стуку до кабінету увійшов Віталій Леонідович, помічник лорда.

— Доброго дня, — привітався він, сідаючи навпроти Джона.— Викликали?

-- Так, викликав. Цими днями варто буде організувати охорону закритого аукціону, — сказав Вітмор, переглядаючи папери. — Все має пройти без зайвого галасу.

-- Зроблю все як треба,- кивнув Віталій Леонідович, а потім запитав.-  Хотів би запитати, чи ви задоволені Анною? Чи справляється вона зі своїми обов’язками?

— Так, — коротко відповів Вітмор нарешті відірвавшись від паперів та відкинувшись у кріслі. — Вона чудовий спеціаліст.

— Радий був вам догодити, — Віталію Леонідовичу було приємно чути задоволення свого боса.

— Є ще дещо, — Вітмор підвів на нього холодний погляд. — Один із клієнтів, містер де Каро, занадто багато розпитує. Я хочу, щоб ти дізнався, чим він дихає. Можливо, хтось з наших конкурентів діє через нього.

— З'ясую. Таємно, без слідів?

— Як завжди. І ще: прослідкуй, щоб картини для аукціону були доставлені вчасно. Жодних затримок та сюрпризів не повинно бути.

— Звісно мілорде, — серйозно кивнув Віталій. — Вже сьогодні ввечері візьмусь до справи.

— Добре, — сказав у відповідь Вітмор. — І не забувай, що про цей аукціон повинні знати тільки обрані.

-- Так і буде,- Віталій Ленідович підвівся.

Коли помічник вийшов з кабінету Вітмор знову залишився наодинці зі своїми думками. І серед них — знову Анна. Цього разу він навіть не намагався відмахнутися від цих думок. Хай це як не складно було визнавати, але Анна зацікавила його. І не тільки своїми знаннями, інтелектом чи професійними навичками. У ній було щось… чарівне, те, що змушувало його згадувати її частіше, ніж хотілося б. Ті очі в яких ховалися не тільки сором'язливість, а й гостра проникливість, Той голос, що завжди звучав рівно й чітко, навіть якщо вона відчувала ніяковіння перед ним. Те ніяковіння, яке так намагалася приховати, але яке все одно було помітне. І це ще сильніше приваблювало в ній.

Анна не була схожа на жінок, які зазвичай привертали його увагу. Занадто молода. Занадто проста. Її образ зовсім не відповідав його уявленням про ідеальну жінку. Але чомусь саме це і робило її ще привабливішою. Вперше в житті він зацікавився жінкою, яка не вписувалася у звичні для нього рамки. І це бентежило і водночас викликало задоволення…

У двері кабінету постукали, і думки Джона знову перервалися.

— Як завжди увесь занурений у роботу, — до кабінету увійшов Джек.

Джон підвівся з крісла та міцно потиснув руку другові.

— Радий тебе бачити! Ти завжди вмієш вибрати ідеальний момент для візиту, — вимовив з легкою іронією, але в голосі відчувалася щира радість.

— Якби я чекав слушного моменту, то ніколи б тебе не застав ні в офісі, ні вдома, — відповів Джек, сідаючи на стілець на якому ще нещодавно сидів Віталій Леонідович.

А Джон уже натиснув кнопку виклику та попросив секретарку принести дві чашечки кави.

— Як завжди? — уточнила секретарка.

— Одну трохи міцнішу і без цукру, — додав він, зважаючи на смаки друга.

Багато років потому…

Джон познайомився з Джеком, коли перевівся до звичайної школи. Де його одразу помітили місцеві хлопці, які не надто дружили з дисципліною, серед них був і Джек. Він був неформальним лідером невеликої компанії, що трималася осторонь від відмінників і «правильних» учнів.

— Новенький, а? — кинув Джек, недбало спершись на шкільний паркан.

Джон не відчував страху чи невпевненості, просто кивнув.

— Джон Вітмор.

— Джек. Ходімо, покажу, як тут усе влаштовано, — запропонував він.

З того часу вони стали друзями. Не можна сказати, що Джон повністю розділяв погляди та витівки Джека та його компанії, але серед цих хлопців він не почувався самотнім і вони завжди стояли один за одного. У Джона завжди був вибір: він міг вийти з тієї поганої компанії в будь-який момент, але щось тримало його поруч із ними.

Проте, коли шкільні роки минули, їхні шляхи поступово розійшлися, життя розкидало їх у різні боки. Джон зумів знайти собі місце в житті, заробив авторитет і став лідером, до якого дослухалися. А Джеку… не вдалося піднятися так високо. У нього були амбіції, але щось завжди йшло не так. Йому не вистачало розуму, терпіння, навичок і навіть простої удачі.

Джек дивився на друзів, які досягли чогось більшого, і у ньому зароджувалася заздрість. Джон теж потрапив у цей список. Джек мріяв хоча б про половину того, що мав його друг. Це відчуття не полишало його навіть попри те, що Джон завжди простягав йому руку допомоги. Він допомагав йому з роботою, з житлом, не раз виручав у складних ситуаціях, навіть перераховував на його рахунок гроші та допоміг організувати бізнес.