Зранку Анна вийшла до парку, що розкинувся навколо маєтку. Сонце ще не встигло розвіяти густий вересневий туман, який огортав простори Йоркширу. Дерева вже поволі втрачали літнє сяйво: зелень на їхніх кронах тьмяніла, поступаючись місцем теплим відтінкам міді та золота. У повітрі витав запах вологої землі й осінніх квітів. Парк здавався спокійнішим, ніж зазвичай, і лише м’який шелест листя під ногами порушував цю задумливу тишу.
Анна не поспішаючи підійшла до дерев'яного столика та присісти на лаву, яка стояла біля нього. І за кілька хвилин Мері принесла їй каву. Анна вдячно кивнула, обхопивши долонями теплу чашку. Зробила ковток, насолоджуючись насиченим смаком, і заплющила очі. Прислухалася до співу пташок, який зачаровував її в цьому короткому моменті спокою. Але думки все одно не залишали. Вона думала про те, що всього за тиждень – лише за сім днів у цьому маєтку, за роботою у майстерні, за розмовами з новими людьми у ній почало щось змінюватися.
Той душевний біль, який ще нещодавно здавався частиною її самої, вже не тривожив так, як раніше. Поступово відступав, розчинявся в нових враженнях. Вона вже не жила минулим – вперше за довгий час її думки були про сьогодення, про те, що відбувалося тут і зараз. Відновлені картини народжувалися не лише на полотні, а й у її свідомості. Кольори ставали яскравішими, емоції – глибшими, а вона сама – вільною. І зараз, сидячи на лаві у парку розуміла, що приїхати до Англії було правильним рішенням. Ці зміни пішли їй на користь. Світ більше не здавався чорно-білим, і вперше за довгий час їй хотілося жити.
Вона полюбила майстерню нагорі де проводила довгі години за реставрацією, відчуваючи справжнє задоволення від того, як під її руками оживали старі картини, повертаючись до життя, ніби після довгого сну. Але найбільше її затягувала потаємна реставрація – та, що відбувалася внизу, в підземній майстерні. Саме там, у тиші, вдалині від усіх, вона працювала над загадковим полотном Клімта. Кожна можливість нишком спуститися туди була для неї ковтком адреналіну, солодкою таємницею, яка належала лише їй. Бо стоячи перед «Музою», її серце билося у шаленому ритмі. Підстаркуватий лак, що тріскався від її дотиків, приховував щось більше, ніж просто мазки фарби. Кожен рух, кожен міліметр очищеного полотна відкривав щось нове, викликаючи у неї справжнє захоплення. Це було схоже на подорож у часі, що нагадувало розгадування забутого шедевра.
Лорда Вітмора Анна майже не бачила цього тижня. Вони зрідка стикалися в коридорах, і їхні розмови були короткими. Він завжди був стриманий, майже відсторонений, лише питав, чи все гаразд, чи не потребує вона чогось. Анна відповідала, що все добре, і вони розходилися. Але чомусь після таких зустрічей їй ставало трохи ніяково. Ніби їй не вистачало чогось… чи когось. І вона знову і знову думала про нього. І не просто як про господаря маєтку чи про роботодавця. Вона думала про нього як про чоловіка. Гарного, впевненого, сильного…
Ця думка тривожила її найбільше, викликаючи у грудях тісноту. Розуміла, що не мала права відчувати цього. Різниця у віці — дев’ятнадцять років — здавалася ще найменшою з перешкод. Їх розділяло набагато більше, ніж роки. Вони стояли по різні сторони життя. Він — лорд, втілення англійської аристократії: титул, статки, зв’язки, сила, вплив. Людина, яку слухали у вищих колах, чию думку поважали і боялися. Власник відомої компанії, маєтків, колекцій мистецтва… самої історії.
А вона? Всього лише реставраторка, яка звикла працювати руками, вдихати пил століть, торкатися пензлем до тріщин старовинного полотна. Вона жила іншим життям, простим, непрестижним. Життям, де рахують гроші від зарплати до зарплати, де немає жодного титулу, крім імені на пропуск в музей в якому працювала.
Іноді Анна ловила себе на тому, як уявляє його поруч з собою. Його дотики, його погляд, голос, який звернений лише до неї. І кожен раз одразу ж себе зупиняла, соромлячись власних фантазій. Це не її світ. Не її історія. Це гра уяви, яка ніколи не стане реальністю. Він міг би мати будь-яку жінку зі свого кола, шляхетну, освічену, виховану у звичаях вищого світу. А хіба він її немає? Анна нагадала собі, що у нього є Лаура. Як же вона могла про неї забути? Але, попри все, їй подобалося думати про нього. Її серце тягнулося до нього, не зважаючи на різницю у статусі, походженні чи віці. І саме це лякало найбільше. Бо що з цим робити? Що буде, коли хтось дізнається? Коли він дізнається, що вона відчуває до нього. А може, він вже здогадується? А чи не стане вона тоді для нього посміховиськом? Простою причиною потішити своє самолюбство.
Та насправді ніхто не звертав уваги на те, в яких замріяних думках перебувала Анна і куди вона зникала. Насамперед Кетрін. І для Анни це було навіть зручно. Їй не доводилося вигадувати складні пояснення чому їй потрібно піти — просто казала, що йде працювати з книгами у бібліотеці, і цього було достатньо. Кетрін була з тих людей, які любили говорити, але тільки у певний час і в певному місці. У майстерні Кетрін могла нескінченно обговорювати тонкощі реставрації, розповідати про старовинні техніки про які вивчала в університеті чи ділитися думками про мистецтво. Її голос завжди лунав невтомно й жваво, але щойно вони покидали майстерню, Кетрін ніби поверталася у свою власну реальність і втрачала будь-який інтерес до розмови і Анну це цілком влаштовувало. Вона навіть була Кетрін вдячна за таку особливість. Кетрін жила у своєму ритмі, а Анна — у своєму.
Анна зробила ще ковток кави і раптом пригадала Джека, друга лорда Вітмора, якого вона бачила лише раз. Пригадала його зацікавленість, той погляд, яким він дивився на неї, коли вони говорили про її роботу. Тоді їй здалося, що Джек цікавиться реставрацією загалом, але тепер, Анна почала сумніватися та схилятися до думки, що її перше враження все-таки було вірним. Його інтерес був конкретним, він хотів дізнатися… про картину.
Про картину Клімта… Саме «Муза», притягувала якусь невидиму увагу. Навіщо, Джек хотів дізнатися про цю картину? Навіщо хотів переконатися чи дійсно вона знаходиться у Вітмора? Для чого? І якщо це так, то чому лорд йому не довіряє? Багато запитань і жодної відповіді. А що, як Джек і Лаура і справді заодно? Ця думка зненацька пройшла в її свідомість. Анна бачила, що між ними є якийсь зв'язок, відчувала це на рівні інтуїції. Але ж інтуїція — це не доказ. Вона не сказала про свої підозри лорду Вітмору. Чи правильно вона зробила? Чи мала б поділитися своїми сумнівами, навіть якщо вони не підтверджені? Але не могла цього зробити. Їй було страшно зганьбитися, звинувативши когось без достатніх підстав. Якщо вона помиляється, це могло б нашкодити всім.
#2666 в Любовні романи
#603 в Короткий любовний роман
#749 в Жіночий роман
владний герой, мафія та мистецтво, вимушений шлюб та різниця у віці.
Відредаговано: 06.12.2025