Розділ 9

Анна стояла біля дверей бібліотеки, не до кінця розуміючи, чому її пальці мимоволі тремтять, а серце в грудях тріпотить сильніше, ніж зазвичай. Її охопило дивне хвилювання, яке не мало пояснення, не мало причин. Вона випрямила спину, намагаючись зберігати спокій, і, коли двері прочинилися, якомога впевненіше зайшла досередини. Та щойно побачила лорда, як відчула, щось схоже на легкий вітерець, який пробігся по її шкірі залишаючи ледь помітний слід.

Вітмор сидів за столом, опустивши голову. Його вигляд, сама поза в якій він сидів — все це раптом здалося їй занадто привабливим. Анна зусиллям волі змусила себе зберігати байдужий вираз обличчя. Видихнула й ступила ще на крок уперед. Це лише нерви, лише втома, лише її уява… Вона не дозволить собі думати інакше і тим паче бачити у ньому якусь привабливість.

— Міс Анно, — Джон підвів голову і поглянув на неї спочатку якось невиразно, відсторонено, а потім… занадто уважно. — Прошу, сідайте, - він ледь помітно кивнув на крісло навпроти столу, але сам не поспішав відводити очей від неї.

— Так, звісно… дякую, — кивнула Анна відчуваючи, як його пронизливий погляд змусив напружитися, але вона намагалася приховати збентеження, хоча її щоки нестерпно палали.

— Як вам працюється? —поцікавився Джон бездоганно ввічливим голосом.— Сподіваюся, вас усе влаштовує?

— Так… дякую, — вона опустила очі. — Умови цілком комфортні.

— Чудово, — він легко відкинувся на спинку крісла одночасно взявши до рук олівець.— А як просувається робота над тими двома картинами, які я вам доручив?

Анна на мить затримала подих, ігноруючи ту хвилю раптового роздратування, що здійнялася в ній через його тон — занадто зухвалий.

— Робота просувається добре, — відповіла рівним голосом, намагаючись не звертати уваги на те, як його погляд знову пробігся по її фігурі уважно і різко, ніби досліджуючи її з невиразним, ледь помітним глузуванням.

— Це тішить, — він затримав паузу, ніби насолоджуючись її напруженістю, і додав з тією ж недбалою чемністю: — Не терпляче чекаю, щоб побачити результати. Очікую, що ви не розчаруєте мене, міс Анно.

Він усміхнувся, і в цій усмішці було щось таке, що змусило її стиснути міцніше пальці на підлокітниках крісла. Вона стримано кивнула, хоча її серце вибивало рваний ритм у грудях.

— Не будемо витрачати час, міс Анно, - Джон відкинув олівець на стіл. - Ви вже, мабуть, здогадалися, чому я запросив вас до бібліотеки,- Джон більше не вбачав потреби у світській бесіді і перейшов до справи.

Анна знову кивнула. Його інтонація змусила її витягнутися та зосередитися.

— Я гадаю, — він повільно підвівся з крісла, — ви усвідомлюєте, що ця розмова та все, що має відбуватися далі, повинно залишитися лише між нами.

Анна продовжувала лише кивати, не довіряючи власному голосу. Їй здавалося, що вона вже повністю опанувала себе та намагалася виглядати зібрано й спокійно. Та варто було лише перевести очі у його бік — і вся впевненість кудись зникала. Лорд Вітмор притягував її з неймовірною силою. У його поставі, ході, манері триматися,  у кожному жесті відчувалася владність і внутрішня міць. Це змушувало її не тільки внутрішньо стискатися, але водночас… ще більше захоплюватися ним.

Вона не хотіла цього. Не мала права цього відчувати. Та її розум не слухався. Думки про нього вирували в голові, змагаючись між собою — одна частина воліла втекти, забути, не помічати, а інша — зачаровано спостерігала за кожним його кроком, всмоктувала поглядом кожну деталь. І чим більше переконувала себе, що він для неї лише роботодавець, тим нав’язливішими ставали ці думки. «Та що це зі мною? Чому це так раптом?» — Анна з тривогою ловила себе на цих запитаннях раз за разом. Вперто нагадуючи собі, що не шукає його уваги, що не хоче виявляти зацікавлення. Але її тіло говорило інше: серце билося швидше, щоки горіли, пальці нервово стискали тканину одягу.

Ця незрозуміла, зненацька спалахнувша цікавість... нічого не означає. Не повинна означати. Анна злилася на саму себе за цю хвилинну слабкість. За те, що раптом дозволила собі ці емоції, ці думки. Злилася за те, що попри холодну розсудливість захопилася ним. Але вона не могла нічого з собою вдіяти й пояснити собі звідки це у ній узялося.

-- Усе гаразд? – запитав Вітмор підійшовши до дверей й замкнув їх, рухаючись повільно, без зайвої метушні. – Надіюся вас нічого не лякає.

-- Зі мною все добре,- поспішила запевнити його Анна каркаючи себе за свої емоції та ледь стримуючи подих.

Замкнувши двері Джон підійшов до книжкової шафи. Вона спостерігала, як його пальці торкнулися витонченої статуетки, що стояла на полиці, а потім... неочікувано шафа зрушила з місця, видавши тихий механічний звук, і відсунулася вбік, відкриваючи темний прохід. Її очі розширилися. Дихання мимоволі збилося, а серце, здається, забуло, як треба битися. Вона інстинктивно підвелася з крісла та зробила крок назад, не відриваючи очей від потаємного проходу який відкрився перед нею.

Джон помітив її здивування і це його потішило. В куточках його губ майже непомітно майнув тіньовий натяк на усмішку та він не дозволив собі відвертої розваги. Лише тим же спокійним, невимушеним тоном пояснив:

— У цьому старовинному маєтку багато потаємних ходів та кімнат. Деякі з них були створені ще століття тому й досі залишаються прихованими від чужих очей.

Він легким жестом запросив її пройти слідом за ним. Анна продовжувала ще стояти, намагаючись впоратися зі своїм здивуванням. Вона ковтнула повітря, змушуючи себе заспокоїтися. А Джон тим часом уже ступив у темний прохід, навіть не озираючись — він був упевнений, що вона піде за ним. І вона пішла.

Прохід вів униз, і Анна з кожним кроком відчувала, як повітря стає прохолоднішим, насиченим тонким запахом старого дерева та пилу. Темрява навколо здавалася майже нескінченою, поки лорд не натиснув прихований важіль на стіні. Загорілися доволі яскраві лампи денного світла, і перед Анною відкрилася кімната. Вона була просторою, з високими стелями та кам’яними стінами, які додавали їй таємничої атмосфери.