Розділ 7

Наступного ранку Анна разом із Кетрін зайшли до майстерні. Де сонячне світло вже пробивалося крізь широкі вікна та лягало теплими плямами на підлогу створюючи затишну, творчу атмосферу. Анна вдягла бавовняні рукавички й уважно придивилася до полотен, які мала сьогодні реставрувати, а Кетрін підійшла до своєї картини й, нахилившись, почала вивчати дрібні тріщини на фарбі.

— Кракелюр досить глибокий, — зауважила Кетрін сама до себе, проводячи пальцем уздовж тонких ліній. — Мабуть, продовжу очищення.

Тим часом Анна взяла до рук пензлик, змочила його у спеціальному розчині, і повільно почала знімати шар пилу з двох полотен XVIII століття, які лорд Вітмор доручив реставрувати першими. Вона добре пам’ятала його слова: «Вони потрібні мені якнайшвидше, бо маю покупця».

— Як Віталію Леонідовичу вдалося тебе знайти? — раптом спитала Кетрін, спостерігаючи за її роботою.

— Він добрий знайомий Івана Романовича — директора музею, де я працюю, — відповіла Анна, не відриваючись від роботи. — Директор запропонував мені це відрядження на невизначний термін, і я погодилася. Іноді життя підкидає шанси і я скористалася своїм. Мене все влаштовує.

— Тобто?

— Просто… так склалися обставини, що я не проти попрацювати за кордоном, — Анна ледь усміхнулася й змінила тему розмови. — Ось тут мені потрібно використати делікатніше очищення…

Кетрін не стала наполягати, та продовжила працювати над своєю картиною. Деякий час вони працювали мовчки, аж поки Кетрін знову не порушила тишу.

-- Я ніколи не мріяла бути реставраторкою. Хотіла просто малювати кумедні картинки.

-- А чому передумала? - поцікавилася Анна.

— Моя мама… двоюрідна сестра лорда Вітмора, наполягла на тому, щоб я обрала шлях реставратора. Мовляв, тоді я точно буду забезпечена роботою, бо вона мала намір попросити Джона, свого кузена, взяти мене на роботу. Саме так і сталося. І знаєш, я зовсім не шкодую, що послухала маму — вона виявилася абсолютно правою. І Генрі дядько також роботу дав. Як ти вже знаєш, Генрі працює художником у нього, тільки в іншій майстерні. А коли мама померла, дядько взяв нас повністю під свою опіку: запропонував жити разом із ним та Мелісою тут, у маєтку. Ми погодилися. Уже два роки живемо разом. Зізнаюся чесно — і мені, і Генрі подобається тут жити. Хоча це й виглядає так, ніби ми сидимо у нього на шиї… Та насправді, ми працюємо на нього і, як каже сам дядько, повністю себе забезпечуємо. А ще він постійно нагадує мені, що родина повинна триматися разом. Каже, що наше спільне життя робить його щасливим.

— Зрозуміло, — кивнула Анна починаючи краще впізнавати свою колегу. — Це добре, коли ти задоволений усім і щасливий у шлюбі…

— У мене з чоловіком все ніби й добре… але водночас щось не так,- зізналася неочікувано Кетрін.

Анна поглянула на неї краєм ока, розуміючи, що Кетрін прагне поділитися тим, що наболіло на душі на відміну від неї. Тому вона запитала:

— Що саме не так?

Кетрін зітхнула проводячи пензлем по краю картини:

— Розумієш, раніше було інакше. Було більше пристрасті, більше розмов. Ми могли годинами щось обговорювати, сміятися, сперечатися. А тепер… Генрі то… хороший чоловік, турботливий, але між нами стало надто тихо. Немов ми просто сусіди в одному домі, в одній кімнаті, а не двоє закоханих, як колись.

Анна все розуміла, але нічого не відповіла. Їй було до болю знайоме це відчуття.

— А ти? — запитала Кетрін.

— Що я?

— У тебе хтось є?

Анна удала, що ще уважніше зосередилася на роботі й мовби, між іншим, сказала:

— Немає. Я зараз просто живу життям, без зайвих ускладнень.

Кетрін не стала ставити інших питань, не стала допитуватися до суті, а тільки подумала, що з часом вона і так без сумніву дізнається більше. Анна обов'язково розповість їй про себе. А поки що у майстерні знову запанувала тиша, дівчата повністю віддалися роботі й відразу не помітили, як двері повільно відчинилися, і до приміщення без стуку увійшов чоловік приблизно того ж віку, що й лорд Вітмор. На перший погляд – простий, непримітний, із легким відтінком дружньої усмішки на вустах. Але варто було поглянути в його очі, то ставало зрозуміло, що він хитрий, насторожений, з тих, хто помічає все навколо й аналізує кожну деталь.

Кетрін, побачивши гостя, миттєво засяяла.

— Джеку! Як я рада вас бачити! — вона швидко зняла рукавички й підійшла до нього ближче, щоб привітати. — Що привело вас сюди?

Джек відповів ледь знизавши плечима:

— Прийшов із діловою розмовою до Джона. Але поки він там чепуриться, вирішив заглянути у майстерню. Хотів познайомитися з новою реставраторкою, про яку мені говорив Віталій Леонідович, і подивитися, чим ви тут займаєтеся.

Анна не поспішала приєднуватися до розмови. Їй здалося, як погляд Джека ненав’язливо, але з явною цікавістю пробігся по майстерні, затримуючись на картинах. Він ніби оцінював їх, неначе шукав щось. І ця уважність насторожувала її.

— Тоді, познайомся з Анною. Вона українка. Анно, це Джек — друг мого дядька та його діловий партнер,- сказала Кетрін не помічаючи нічого підозрілого у поведінці чоловіка.

— Приємно познайомитися, — сухо відповіла Анна та злегка посміхнулася скоріше з ввічливості.

Джек ледь помітно звів брову, ніби здивований її холодною реакцією, але швидко натягнув дружній вираз на обличчя.

— Взаємно. А що ви тут реставруєте? — поцікавився він якомога невимушено.

-- Ось, я працюю над дуже цікавою роботою. Хочете подивитися ближче? – запитала Кетрін у піднесеному настрої.

— Звісно, — кивнув він, але його очі фіксувалися більше на старих полотнах над якими працювала Анна.

Кетрін захоплено почала розповідати, а Джек, удаючи розслабленість, уважно слухав, прогулюючись майстернею. Він прямо вдивлявся в картини, які стояли на мольбертах, але робив це так, ніби між іншим.

— А які шедеври Джон поручив Анні? — спитав він.

Кетрін, не помічаючи його прихованого інтересу кивнула в бік Анни: