Розділ 6

— Джоне! — голос несподіваної гості лунав наскільки гучно, немов вона не помічала більше нікого за столом. — Чому ти не повідомив, що повернувся?

Вона виглядала надмірно рішучою, зухвалою наче була тут повноправною господинею. Лаура… жінка дивовижної краси — струнка, ефектна, з хвилястим темно-русявим волоссям, укладеним ідеальними пасмами. Її очі випромінювали збудження, губи були розтягнуті у задоволеній усмішці, а довга сукня підкреслювала ідеальні форми.  Їй було понад сорок та це не впадало в очі одразу — ретельно нанесений макіяж створювали ефект молодості. Усі за столом затихли. Лорд подивився на неї холодно, а його обличчя так і залишалося непроникним.

— Лауро…— лише встиг вимовити він.

— Не дивись на мене так суворо! — Лаура прижмурила очі й, не чекаючи запрошення, пройшла до столу. — Я так скучила, любий.

Меліса голосно видихнула проявляючи незадоволення:

— О, чудово, ще й це, — пробурмотіла вона з відразою.

Кетрін лише нахилилася до тарілки, а Генрі нервово провів рукою по скатертині. Анна мовчки спостерігала за сценою. Їй вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти, що ця жінка коханка лорда. Лаура легко поклала руку на плече Джона і нахилилася до нього ближче запитала:

— Чому ж ти не дав мені знати, що вже вдома? Я б приїхала одразу!

Натомість він повільно прибрав її руку зі свого плеча і спокійно відповів:

— Лауро, будь ласкава, прояви ввічливість,- його голос був рівним, але водночас у ньому відчувалася стримана суворість.

Лаура вдала, що ніби ображена такою холодністю з його боку, але швидко опанувала себе.

— Звісно, вибачте, що увірвалася без запрошення, — сказала вона, навіть не намагаючись приховати сарказм. — Але я ж не чужа, правда? Чи може…

Лаура оглянула усіх хто сидів за столом, і, нарешті, її очі зупинилися на Анні. Вона підняла брову, оцінюючи її.

— А ти хто? — прямо запитала.

Анна відчула, як усі перемкнулися на неї. А Меліса скривилася, немов відчувши ще більшу відразу.

— Тепер стало ще веселіше, — з глузливою усмішкою мовила дівчина. — Спочатку якісь нудні розмови про картини, тепер ще й це шоу… Відверто кажучи, в мене пропав апетит.

Схопивши серветку, Меліса зі зневагою кинула її в тарілку. Потім із гучним скреготом відсунула стілець і різко підвелася.

— Приємного всім вечора, — сказала з фальшивою ввічливістю метнувши сповнений презирства погляд на батька й Лауру та вийшла з зали, навіть не озираючись.

Настала коротка пауза, наповнена важким мовчанням. Лаура лише знизала плечима і, ніби нічого не сталося, граційно опустилася на стілець поруч із Джоном.

— Ах, молодь… такі емоційні, — промовила вона з ледь помітною іронією в голосі. — А я ось голодна.

Лорд ледь помітно напружився, але не заперечив.

— Мері, принесіть ще столовий прилад, — коротко наказав він.

Служниця, яка досі стояла в кутку, кивнула і поспішно вийшла. А Лаура вже потягнулася за келихом вина, зробила маленький ковток і знову повернулася до Джона.

— Сподіваюся, ти не надто втомився після дороги? — запитала вона ніжно.

Джон не відповів одразу. Його пальці коротко постукали по столу, перш ніж він холодно промовив:

— Дорога була довгою, неквапливою…

— Неквапливою? – перепитала вона уважно вдивляючись у нього. - Невже ти не поспішав повернутися додому? Я то сподівалася, що ти хоч трохи скучив за мною…

Анна помітила, як Лаура ковзнула тонкими пальцями по його руці, але Джон не відреагував.

— Здається, у мене теж пропав апетит, — пошепки сказала Кетрін.

Генрі лише глибоко зітхнув, стримано намагаючись ні на кого не дивитися. А Анна мовчки спостерігаючи за всім, дедалі більше відчувала незручність. Коли вечеря нарешті добігла кінця Кетрін разом із чоловіком пішли до своєї кімнати. Анна теж стрімко підіймалася нагору, проте на сходах мимоволі зупинилася. Незримий поклик змусив її озирнутися й затримати очі на вітальні де біля каміна, у крісло сів лорд, а Лаура, з лукавою усмішкою, плавно опустилася йому на коліна, обвила його шию руками й притиснулася до нього. Її губи торкнулися його вуст спершу ніжно, майже грайливо, але вже за мить поцілунок став глибшим, відвертішим. Джон не відштовхнув її — навпаки, його пальці впевнено лягли на її талію, притягуючи ближче. Він відповідав пристрасно, наче забувши про все довкола.

Анна відчула, як серце боляче стислося в грудях. Це не було здивуванням чи заздрістю. Це була скоріше, непрохана туга, що раптово затопила її душу. Але водночас щось у цій картині здавалося їй забороненим, занадто особистим, тим, чого вона не мала бачити. Їй зробилося жарко, а пальці нервово стиснули поруччя. Кров шалено стугоніла у скронях, змушуючи її похапцем розвернутися й мало не бігти сходами нагору.

Опинившись у своїй кімнаті Анна лягла в ліжко, втупившись у темну стелю, але спокій не приходив. Перед очима все ще стояла картина біля каміна: сплетені тіла, гарячі поцілунки... Вона заплющила очі й спробувала відігнати ці думки, та замість цього пам’ять підкинула інші спогади — ті, що були набагато теплішими та ріднішими.

Вона згадала Вітю та свої стосунки з ним... Їхні родини жили в одному під'їзді, на одному майданчику. Двері їхніх квартир завжди залишалися прочиненими, а мами постійно пригощали одне одну випічкою. Вони росли разом, мов брат і сестра — ходили в один дитсадок, разом бігали по двору, сміялися, розбивали коліна. У школі сиділи за однією партою, разом прогулювали нудні уроки й ділилися таємницями. Вони завжди були одне в одного — наче дві половинки чогось цілісного, нерозривного. І все було так просто, так звично... аж доки все не змінилося.

Анна згадала ту мить… Того дня вони стояли під дощем біля під'їзду — сховалися від зливи. Краплі води стікали по щоках і вони  сперечалися, чи варто бігти додому, чи ще погуляти, ризикуючи намокнути повністю. Віктор тоді раптово змовк, подивився на неї уважно, наче бачив уперше. Анна відчула цей погляд усім тілом — легке тремтіння пробігло по її шкірі.