Розділ 5

За роботою день пролетів непомітно. Анна відчувала приємну втому — ту, що залишається після добре виконаної роботи. Її руки ще пам’ятали дотик дерева, а запах лаку та фарби лунав у свідомості, викликаючи легке задоволення, яке наповнювало її внутрішнім спокоєм і гармонією.

Зачинивши двері майстерні, Анна неквапливо спустилася на другий поверх до своєї кімнати. Вона мала намір переодягнутися та піти повечеряти, хоча їй би хотілося, щоб вечерю принесли до її кімнати. Хотілося залишитися на самоті, розтягнутися на ліжку й дати відпочинок втомленим ногам. Проте, не хотіла зловживати гостинністю — краще буде все ж спуститися донизу. Тому Анна швидко привела себе до ладу – умилася, переодягнулася в чистий одяг, оглянула себе у дзеркалі. Виглядала цілком пристойно, навіть спокійніше, ніж почувалася себе насправді.

Вона вже вийшла до коридору, коли зупинилася: знизу долинав гомін — незнайомі голоси, приглушені, але достатньо виразні, аби зрозуміла, що повернулися рідні лорда. Ймовірно, його донька та племінниця з чоловіком. Анна не хотіла заважати родині, яка зібралася за столом у залі, щоб повечеряти й поспілкуватися після розлуки. Тому вона швидко звернула до кухні, не зупиняючись і не прислухаючись, та її знагла зупинила місіс Нора:

— Міс Анно, а ви куди? – запитала суворо економка.

— На кухню, вечеряти, — відповіла Анна, здивована питанням.

Та місіс Нора заперечно похитала головою й сказала:

— Мілорд розпорядився, щоб ви вечеряли разом з усіма.

Анна застигла на мить, не знаючи, як на це реагувати. Вечеряти разом із лордом та його рідними? Сидіти з ними за одним столом? Це було раптово, навіть трохи ніяково.

— Але… — вона хотіла відмовити.

— Розпорядженням мілорда не варто нехтувати, - тон місіс Нори залишався стриманим. - Він хоче, щоб ви почувалися у його будинку комфортно.

-- Гаразд,- Анна не стала сперечатися чи заперечувати. Економка тільки передала розпорядження, вона все-таки не вирішує як бути.

Та несподівано навіть для себе Анна відчула внутрішній порив познайомитися з усіма, особливо з Кетрін, з якою їй доведеться працювати. Але водночас це трохи лякало — серце стискалося, наче перед невідомістю і тому вона якось нерішуче переступила поріг зали.

Лорд сидів на почесному місці — спокійний, врівноважений, з тим самим непроникним виразом обличчя, який важко було розгадати. Він лише зрідка підіймав очі на співрозмовників, більше слухав, ніж говорив. Його донька, дівчина вісімнадцяти років, сиділа з прямою спиною, вишукано тримаючи келих у витончених пальцях. Її риси були правильними, ідеальними, а шкіра бездоганною, мов у статуетки. Доглянуте, блискуче біляве волосся спадало хвилями, а в очах читалася самовпевненість. Вона говорила швидко, впевнено, з нотками зухвалості, ніби звикла до того, що її думка найважливіша.

— Тату, це було приголомшливо! — захоплено розповідала вона. — Сонце, море… І, звісно, розкішні готелі!

— Мені та Генрі теж сподобалося, —  додала інша жінка.

Це була Кетрін, племінниця лорда, років двадцяти восьми. Вона виглядала значно простіше, без пафосу й надмірної розкоші, її обличчя мало привітний вираз. Здавалось, вона не звикла себе виставляти напоказ і почувалася цілком комфортно у своїй природності.

— Звичайно я був у захваті, Єгипет мене неабияк надихнув, — підтвердив слова дружини Генрі, який сидів поруч із нею.

Його зовнішність одразу видавала в ньому художника. Худе обличчя, трохи скуйовджене волосся, недбалий, але стильний одяг. Його рухи були плавними, розміреними, а голос спокійним.

— Мене найбільше вразили старовинні фрески, — продовжив він задумливо,— стільки кольору, енергії, історії… Це справжнє мистецтво.

— Ох, Генрі, тільки не починай, — відмахнулася донька лорда. — Ми туди не заради фресок їздили.

— А дарма Мелісо, — відповів Генрі їй. — Вони передають дух часу.

— Який ще дух? — презирливо пирхнула вона. — Яке може бути задоволення роздивлятися старі каменюки обмазані фарбою? Твої фрески не зрівняються з пляжним відпочинком.

— Хай і так, зате я почерпнув натхнення, — злегка усміхнувся він.

Розмова тривала, а Анна все ще стояла у дверях спостерігаючи за всіма та залишаючись непомітною. Коли, нарешті, її погляд перетнувся з поглядом лорда. Він підняв очі, ледь помітно кивнув і сухо, промовив:

— Анно, проходьте, сідайте.

Усі за столом враз замовкли, а потім їхні погляди звернулися до неї. Анна відчула, як до щік підступає легкий рум’янець — зовсім не через сором, а скоріше через раптову надмірну увагу. Перша, хто порушив тишу, була Меліса. Вона повільно оглянула Анну з голови до ніг, а потім ледь помітно підняла брови. В її очах промайнуло щось гостре, змішане з відвертою зневагою, і вона протягнула з насмішкою:

— Ой, тату, не вже це ще одна твоя «вибраниця» — вона розтягнула останнє слово, театрально закотивши очі. — Я вже й не дивуюсь, чесно.  Думала, що з віком у тебе з’являється смак, але, мабуть, усе навпаки.

Анна здивовано кліпнула, не розуміючи, що вона має на увазі, поки Меліса не додала:

— То це твоя… нова пасія? - її голос прозвучав занадто солодко, щоб бути щирим. У ньому чулася знущальна нотка, в якій перепліталися зневага та ревнощі.

Анна здригнулася від неочікуваного висновку. Пасія?! Вона навіть не знала, що сказати. Тим часом Джон невдоволено глянув на доньку, його голос, хоч і залишався стриманим, але набув металевого відтінку:

— Мелісо, досить.

Дівчина лише скептично пирхнула, ховаючи посмішку за келихом.

— Анна працює на мене, — вже спокійніше продовжив лорд, звертаючись до інших. — Вона реставраторка з України, спеціалізується на картинах XVIII—XIX століть. Якщо комусь цікаво.

— Отож ми будемо разом працювати,- племінниця лорда радісно усміхнулася  та запитала. - Дядечко, коли ти встигнув?

-- Віталій Леонідович допоміг із пошуком, - Джон поклав собі на тарілку кусочок запеченої курки.- Що ж познайомилися, а тепер будемо вечеряти.