Розділ 3

Чорний «Бентлі» стрімко наближався до маєтку Вітморів. Його блискучий корпус віддзеркалював холодне світло ранкового неба, а приглушене гарчання двигуна лунало в тиші, що огортала довколишні землі. Дощ, який пройшов вночі, залишив на гравійній дорозі темні плями, і шини м’яко шурхотіли, коли машина зупинилася перед широкими сходами, які вели на ганок. Водій, на ім'я Говард чоловік шістдесяти п'яти років у бездоганно випрасуваному костюмі швидко вийшов та обійшов авто і з точністю, що свідчила про роки служби відчинив задні дверцята.

Лорд Вітмор повільно, але впевнено ступив на гравій. Він не поспішав. Його високий силует вирізнявся на тлі маєтку, що пробуджувався від сну. Коли він підвів голову, у м'якому світлі ранку стало видно його обличчя — суворе, втомлене, непроникне. Погляд ковзнув по високих колонах, темному каменю стін, важким фіранкам на вікнах… Усе залишилося незмінним. Як і завжди. Його груди повільно здійнялися, а потім опустилися у важкому, майже нечутному зітханні. Без жодного слова він рушив до дверей, залишаючи за собою лише легкий аромат дорогого парфуму та відчуття невидимого, але всеосяжного холоду.

Лорд Джон Вітмор — чоловік, що не просто привертає увагу, а приковує її. Йому сорок вісім, але вік лише додав йому шарму. Високий, статний, із широкими плечима та підтягнутою фігурою, він випромінював силу й впевненість у кожному русі. Густе темне волосся із благородною сивиною на скронях лише підкреслювало його зрілу привабливість. Сталево-сірі очі, в яких вирувала прихована пристрасть, але на поверхні — холодний розрахунок, були здатні одним поглядом змусити серце стискатися та завмирати. Чіткі риси обличчя — виразне підборіддя, різьблені вилиця, тонкі губи, які рідко розтягувалися в усмішці.

Його характер — це поєднання стриманості та цинізму. Він не вірив у сентиментальність, бо життя навчило його, що це лише слабкість. У його словах завжди чулася легка іронія, а іноді й гірка насмішка. Він рідко підвищував голос, бо йому це не потрібно. Достатньо крижаного погляду чи кількох влучних слів, щоб змусити когось почуватися ніяково або, навпаки, розпалити інтерес.

Проте за цією бронею ховалося щось більше. Його серце давно обпалене втратою, зрадою, і саме тому він не дозволяв собі ні до кого прив’язуватися. Але якщо вже хтось зуміє пробити цю стіну, то побачить у ньому того, хто здатен на справжню, глибоку пристрасть, яка, хоч і схована під маскою байдужості, спалахне, коли настане час.

Вітмор переступив поріг маєтку, і важкі дубові двері м’яко зачинилися за його спиною, відсікаючи зовнішній світ. У вітальні було напівтемно — лише кілька променів ранкового світла пробивалися через вікна та виблискували на підлозі.  Мері, служниця, майже безшумно вибігла й завмерла перед господарем. Її пальці тремтливо потяглися до його пальта, ніби вона боялася, що один невірний рух викличе його невдоволення.

— Мілорде, — служниця ледь схилила голову, приймаючи з його рук важку тканину верхнього одягу.

Вітмор не відразу відповів. Він повільно стягнув рукавички, потім розправив сорочку й нарешті спрямував на жінку холодний, оцінювальний погляд.

— Де реставраторка? — коротко запитав він у служниці.

Мері злякано кліпнула, облизала губи й поспішила відповісти:

— Міс Анну… місіс Нора влаштувала у східному крилі. Все… все так, як ви наказали. Але… гостя ще відпочиває.

Лорд нахилив голову, його очі звузилися.

— Відпочиває? — глухо повторив він. — Вже майже обід.

Мері нервово зітхнула.

— Так, мілорде… Мабуть, вона… довго ввечері не лягала, тому, мабуть…

— Достатньо, через годину я хочу її бачити у бібліотеці,— перебив він її спокійним, але безапеляційним тоном.

Мері миттєво замовкла, відступила намагаючись стати якомога менш помітною. Вітмор ще раз оглянув простору вітальню, ніби переконуючись, що все стоїть на своїх місцях, а тоді, не сказавши більше ні слова, рушив до своєї кімнати. І його кроки лунко віддавалися по всьому будинкові...

Анна прокинулася, коли за вікном уже стояло високе сонце. Її тіло ще пам’ятало втому після довгого перельоту та вчорашнього напруженого дня, тому вона не поспішала вставати. Потягнулася в м’яких простирадлах, відчуваючи приємну млость у кожному м’язі. На душі було дивне відчуття спокою та благодаті, ніби цей ранок належав лише їй, без турбот і зобов’язань.

Ще трохи полежала, вдихаючи чисте, трохи прохолодне повітря спальні, а тоді, зрештою, підвелася. Теплий душ освіжив і повернув їй відчуття легкості. Вона довго стояла під струменями води, дозволяючи їм змити залишки сонливості, а потім привела себе до ладу. Акуратно розчесала волосся, зав'язала його в пучок й вдягла зручний одяг, джинси та білу блузу.

Спускаючись широкими сходами вниз, вона збиралася пройти до кухні – хотіла швидко перекусити перед тим, як продовжити ознайомлення з маєтком. Та й лорд мав сьогодні повернутися. То ж день обіцяв бути насиченим. Анна обережно відчинила важкі дерев’яні двері й опинилася у великій, просторій кухні, що здавалося була серцем цього старовинного маєтку. Високі стелі з масивними темними балками, кам’яні стіни, які зберігали прохолоду навіть у спекотні дні, і величезний відкритий камін, де весело потріскували дрова, створюючи затишну атмосферу.

У центрі кухні стояв довгий дерев’яний стіл, вкритий різноманітним кухонним приладдям – ножами, мисками… Над столом звисали мідні казани й сковорідки, блискучі від постійного натирання. Уздовж однієї зі стін розташовувалися масивні шафи з численними полицями, заставленими банками зі спеціями, травами та домашніми заготівлями.

Біля столу поралося кілька служниць. Одна місила тісто, друга чистила овочі для супу, а третя зосереджено збивала густі вершки. Від печі розносився приємний запах випічки – мабуть, вже допікалися булочки чи солодкий пиріг.

Анна вдихнула цей багатий аромат, відчуваючи, як миттєво прокидається апетит. Вона несміливо зробила кілька кроків уперед, вагаючись, чи не завадить вона працівницям, чи не порушить звичний ритм кухні своєю присутністю. Та служниці виявилися привітливими й одна з них запитала: