Розділ 2

Анна зійшла з літака і відразу вдихнула знайомий запах дощу, який витав у повітрі над Англією. В аеропорту її зустрічав високий, худорлявий, сивий чоловік років п'ятдесяти шести у довгому темному пальті. Це був Віталій Леонідович — знайомий директора музею, людина, яка довгі роки прожила у Великій Британії й чудово знала її культуру та історію.

-- Анно, радий вас бачити й радий нашому знайомству! Сподіваюся, переліт минув добре? — привітався чоловік, міцно потискаючи їй руку.

— Так, дякую! Трохи втомилася, але… мені так не терпілося побачити Англію… знову, — усміхнулася до нього вона.

— Ну що ж, тоді вирушаємо! Йоркшир чекає на вас, — сказав Віталій Леонідович взявши її валізу і провів до свого автомобіля.

Уздовж всієї дороги до Йоркширу тяглися старовинні ферми з черепичними дахами, маленькі селища з вузькими вуличками та безкраї пагорби, вкриті густими зеленими лугами, де паслися вівці. Та вже через деякий час машина не поспішаючи звернула на гравійну алеєю. І Анна майже одразу захопливо висунула голову у бокове вікно автомобіля вдивляючись у далечінь де перед нею відкривався вид на маєток лорда Вітмора. Вона навіть мимоволі затамувала подих від неймовірно видовища.

На горизонті височів триповерховий величний кам'яний палац, оповитий історією. Його масивний фасад із темного пісковика здавався непохитним, який пережив сотні років буревіїв і сонячних днів. Готичні вікна з вітражами відбивали останні промені осіннього сонця, а витончені різьблені карнизи та колони нагадували про колишню розкіш. На даху підіймалися гострі шпилі, які тягнулися до неба, а важкі дубові двері з масивними кованими кільцями здавалися брамою в інший час. Навколо будівлі простягався безмежний парк із доглянутими газонами, мармуровими статуями та фонтанами, що м’яко дзюрчали, створюючи атмосферу спокою. Величні дуби та платани кидали довгі тіні, а десь у заростях плюща чулося гортанне каркання ворона.

Машина зупинилася біля ганка й Анна вийшла з салону захопливо оглядаючись навколо. У неї було таке відчуття ніби вона потрапила в інший світ. Їй навіть на якусь мить здавалося, що ось-ось раптом із дверей палацу вийдуть дами у розкішних сукнях вікторіанської епохи, а слуги у лівреях схиляться в поклоні.

— Вражає, правда? — порушив тишу Віталій Леонідович, помітивши її зачарований погляд.

— Це просто… неймовірно, — відповіла Анна глибше вдихаючи запах старого каменю й вологого моху, який непомітно вже проник в легені. -- Щось у цьому місці й справді зачаровує, і водночас викликає якесь легке хвилювання. Знаєте, я вперше потрапила у маєток справжніх аристократів, який прямо дихає давниною та таємницями, - додала вона.

— Радий, що вам сподобалося. До речі, лорд Джон Вітмор зараз у відрядженні, — повідомив Віталій Леонідович, коли вони підійшли до головного входу будівлі. — Він повернеться лише завтра. А поки що я передам вас у дбайливі руки служниць. Вони покажуть вам вашу кімнату та допоможуть з усім необхідним.

Анна кивнула:

— Я без проблем зачекаю завтрашнього дня, — спокійно відповіла вона не відводячи очей від масивних вхідних дверей, які повільно почали відчинятися перед ними. — Мені не завадить відпочити з дороги.

— Я здогадувався, що ви скажете саме так, — усміхнувся Віталій Леонідович. — Отож, поки що насолоджуйтеся гостинністю цього маєтку. Повірте, він має особливу атмосферу, яка відразу затягне вас своєю цікавістю.

У цей момент до них вже підійшла жінка середніх років у строгій чорній сукні.

— Вітаю вас міс Анна, я місіс Нора, економка, — відрекомендувалася вона, шанобливо схиливши голову.— Дозвольте провести вас до вашої кімнати.

— Дякую, — відповіла Анна жінці.

— Тоді я не буду вас затримувати, — поспішив сказати Віталій Леонідович поставивши валізу Анни біля відчинених дверей. — Згодом знову зустрінемось. Гарного відпочинку, Анно.

— Я буду рада знову зустрітися з вами, — відповіла йому Анна та пішла слідом за економкою, яка вже віддала наказ молодій служниці Мері взяти валізу.

Усередині цього будинку-палацу панував напівморок та відчувся аромат воскових свічок, старовинних меблів і легких квіткових парфумів. Величезна вітальня зустріла високою стелею, прикрашеною витонченою ліпниною та кришталевою люстрою, що переливалася у світлі настінних бра. Прямо -- масивні дубові сходи з різьбленими поручнями розгалужуючись на дві сторони, ведучи на другий поверх. Стіни вітальні були обтягнуті темно-зеленою тканиною, на якій висіли старовинні портрети предків лорда Вітмора. Підлогу вкривали розкішні перські килими на яких стояли м'які дивани, а уздовж стін красувалися античні статуї, мармурові консолі та позолочені свічники. Величезний камін з майстерним різьбленням оздобленням займав почесне місце, біля якого стояли важкі шкіряні крісла, а трохи далі двері, які вели до бібліотеки.

Анна піднялася широкими сходами на другий поверх слідом за економкою, пальцями торкаючись холодного різьбленого дерева поручнів. Тут розташовувалися гостьові кімнати та особисті покої господарів. Вона поспіхом зазирнула до однієї з кімнати, двері якої були прочинені. Де високі вікна прикривали важкі оксамитові штори, що м’яко спадали до підлоги. Посередині стояло старовинне різьблене ліжко з балдахіном, яке здавалося справжнім троном, а ближче до вікна виблискував порцеляновий чайний сервіз на маленькому столику, додаючи затишку цьому інтер’єру, який поєднував водночас і велич й витонченість.

Анна повільно пройшла коридором далі, уважно вдивляючись у деталі навколо. У ній наростало дивне відчуття — захоплення, цікавості, непередбачуваності. Увагу привертали старовинні картини, що висіли вздовж стін. Це була бездоганна робота художників, які через ці полотна розповідали не тільки історію про цей дім, а й про його господарів та їхні долі. Анна зупинилася перед портретом жінки у розкішній сукні XVIII століття. Її темне волосся було складно зачесане, а великі очі, немов живі, пронизували глядача наскрізь. У виразі обличчя вчувалося і спокій, і ледь помітна меланхолія. Поруч висів інший портрет — чоловіка в темному фраку. Тонкі аристократичні риси робили його обличчя непроникним, а холодний погляд викликав у Анни незрозуміле ніяковіння.